Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

— Добром? — із подивом глянув на брата Званого пан Ковальський. — Яке в нас добро? А! Ти про цей одяг? Ми просто так його не знімемо. Заллємо кров’ю і своєю, і цих нахаб.

— Замовкни, пане Ковальський. Адже чують.

— Нехай чують! — голосно вигукнув пан Ковальський. — Кожен, хто мене образливим словом привітає, отримає по заслугах. Хто бажає першим випробувати гостроту моєї шаблі?

— Шаблі? — награно здивувався Вернидуб. — Ти ба!  У нього шабля є! Може, навіть не іржава.

— Ти з коня битимешся? — не вгамовувався пан Ковальський.

— Ну гаразд, — погодився Вернидуб і, зістрибнувши з коня, вихопив свою шаблю. — Бісова душе, ставай на шаблі!

— Що? Навіть не помолившись? — глузливо запитав пан Ковальський, змусивши пана Бродського схопитися за голову.

— Своєму богу зранку молився, а твоєму... Відправлю тебе до нього з привітом від мене. Нумо, нападай, а бодай тобі булька з носа вискочила!

І шаблі схрестилися. Залізо в’їдалося в залізо, відпльовуючись іскрами і матюкаючись лютим скреготом. Удар від плеча, удари із замахом та з-за спини чергувалися уколами в атаці на витягнуту руку. Обидва шабельники доклали багато зусиль, знань і вміння, щоб бодай поранити один одного. Вони вже тяжко дихали, обличчя їхні почервоніли, і струмочки поту, що збігали по них, здавалися срібляними.

— Непогано! — голосно вигукнув Вернидуб, ледве ухилившись від страшного удару, який у козаків звався «з прорізом».

— А ти як думав! — голосно вигукнув пан Ковальський і несподівано для всіх кинув до ніг шаблю. — А може, все-таки на кулаках?

Вернидуб не став кидати шаблю. Він іще кілька разів рубонув повітря і аж тоді ніжно опустив її в піхви.

— На кулаках? — задумливо мовив він, на подив своїх братів-січовиків. І викликав іще більший подив, коли відповів: — На кулаках з тобою битися не стану.

— Тоді розцілуймося, брате Вернидубе, — несподівано мовив безстрашний шабельник і геть приголомшив усіх присутніх, коли сказав: — Як ти мене вчив? «Кобиляча срака!»

— Я й на шабельках тебе вчив. Он як славно битися став. Не те що в Московії. Вийшов проти мене зі штрикалкою в руці й почав людей смішити.

— Бій на шпагах — то інший бій. За правилами фехтувальної науки! — з гордістю заявив пан Ковальський.

— А за правилами якої науки ти мені зуба кутнього вибив, брате? — примружив око Вернидуб.

— Сам хотів на кулаках. Волів подвійної перемоги — і на шаблях, і в кулачному бою. Але мій кулачний бій кращий від твого. Його мені теж за наукою ставили. То що? Обіймемося?

— Ну починай, чортяко болотний! Думаю, що це ти зі своїм приятелем бульбашки в тому болоті Чорного лісу пускав. Тільки не задави мене. Лапи в тебе ведмежі! А до мокрих одежин нам, козакам, не звикати...

Під здивованими поглядами присутніх січовик міцно обійнявся зі своїм суперником, якого назвав братом.

— Куди прямуєш? — після тривалих обіймів запитав Вернидуб.

— Ще не вирішив, — чесно зізнався пан Ковальський.

— То ходім до рибалок. За юхою й вирішимо, — запропонував січовик.

— Ми б і раніше до них дійшли, якби ти, брате Вернидубе, не захотів шабельку провітрити. А це що у вас за два тюки на конях? Здається, це люди ворушаться.

— Може, й люди, — знизав плечима Вернидуб. — Це ми ще побачимо...

* * *

— Мені з тобою добре, друже Пластуне. Ой як добре. І тобі зі мною добре. Бо так? А то придумали тебе у мене забрати. Так, чого доброго, й запрягли б у якогось возика й роздерли б твій зад батогом безжально. Я ж обіцяв тебе не кидати і обіцянку свою завжди виконував, то й зараз слова дотримав. Нехай ці сердиті та поважні люди ідуть собі до Києва, а в нас інші справи. Я тобі все розповідаю, і про справи ті розповім. Але не зараз. Пізніше. А зараз... Ой! Щось тут не так!

Парубок поплескав за вухом свого вірного коня й роззирнувся.

Весь час від світанку до полудня він брів на своєму каурому неспішним кроком — спершу по зеленому степу, потім уздовж берега широчезного Дніпра — і все видивлявся й видивлявся. І все йому щось не подобалося, щось насторожувало, щось змушувало рухатися далі за течією річки.

І весь цей час місцевість була як на долоні. Високий правий берег був відкритий. Якщо й траплялися дерева, то за сотні кроків одне від одного — і все більше покручені, як після катувань, в’язи та завжди нахилені до землі верби. Чагарник так само нечасто зустрічався, однак був майже непрохідним.

А тут довелося мало не на крупі Пластуна сповзти в низовину до густих заростів очерету з одного боку і скелястих виступів дикого каменю з іншого. Певно, слід було все-таки взяти далеко праворуч і обійти це місце, але парубок задумався про щось своє і прийшов до тями вже тоді, коли вірний кінь узявся ковзати вниз. Але так і повинно було бути, якщо Пластун вибрав цей шлях.

— Ну то так і буде, — зітхнув парубок.

Він зупинив коня і почав уважно оглядати місцевість. І нічого такого, що могло насторожити, викликати почуття небезпеки, не завважив. Та й вірний Пластун поводився смирно, не пирхав, не переступав з ноги на ногу, не мотав головою. Отже, не відчував запаху ні тваринного, ні людського. А нюх у цього коня був неймовірно гострий. У цьому парубок уже не раз переконувався.

— Як брат сказав? «Іди й не бійся. На твоєму плечі ангел-охоронець». Тільки на якому ж він плечі? Та, Пластуне? Гаразд. Ходімо.

І кінь спокійно рушив повз неспокійний очерет. Тільки на середині шляху по цій западині явилося застереження. По праву руку від вершника раптом із землі піднявся й пішов навскоси в небо бугай[127] зі строкатим пір’ям. У тому місці, де він стрепенув крилами, хвилею вигнулася трава — і, розірвавшись, звільнила тулуб людини та її правицю. Над тією правицею закружляв вихор — і за мить полетів у бік вершника.

Здавалося, саме цього й чекав парубок. Він миттю ліг спиною на поперек коня. Волосяна змія аркана пройшла над його животом — і готова вже була ганебно повернутися. Але тут парубок швидко викинув руку і впіймав той мотузок біля самого