Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

— То й добре, — закивав Вернидуб. — А нащо ти шинкаря з собою тягаєш?

Хотілося різко відповісти, але розуміння того, що січовик поруч — однаково що бомба з палаючим запалом, змусило стриматися.

— То так треба.

— Ну й нехай, — заплющив очі Вернидуб, трохи відстав і приєднався до своїх.

До заходу сонця вже рухалися вздовж Чорного шляху, згодом підійшли впритул до межі лісу. Там спинилися, однак пан підстароста так і не зійшов з коня, гидливо поглядаючи на те, як, розкинувши овчину на ще вогкій землі, очеретяні бродяги від усієї душі веселилися в картковій грі.

Природно, пан Ружинський хотів висловити панові Дзевульському все, що він думав про його вчинок щодо найму цих головорізів. Але він не став цього робити. Бо якщо січовики допоможуть — то й нехай, а якщо ні — буде чудова нагода доповісти про це воєводі руському, а то й іще вище, аж до короля. А можливо, й не слід доповідати, якщо його про це попросить пан комісар — і при цьому буде в боргу перед паном підстаростою.

Хотілося їсти, та й вода в дерев’яних, оббитих шкірою баклажках закінчувалася. Найгірше було таємникам — на краю лісу, який здобув таку жахливу славу. Кожної миті з-за дерев і кущів міг вистрибнути розбійник, убивця або бродяга. А ще гірше, якщо просвистить гостра ординська стріла або затягнеться на шиї волосяний аркан. Тому необхідно було щомиті бути готовим чинити опір або вскочити в сідло. Тому зброя була в руках, як і повід вірного коня.

А напруга була такою нестерпною, що постріли, які пролунали в глибині лісу, не нагнали страху, а навпаки, викликали в таємників задоволені усмішки.

— З рушниць палять, — не перестаючи роздавати карти, весело сказав січовик Хрумало.

— Схоже на те, — незворушно відповів Вернидуб.

Молоді січовики промовчали, уважно розглядаючи отриману карткову здачу і чекаючи рішення старших козаків.

Здригнувшись, пан підстароста під’їхав до каменя, на якому сидів Антонім.

— Стріляють, — спокійно повідомив пан Ружинський, поправляючи вуса.

— Чую, — кивнув помічник комісара.

— Що робитимемо?

— Нічого. Будемо чекати і схопимо кожного, хто вискочить із цього лісу.

— Мабуть, це правильно тактично, але...

Не встиг пан підстароста правильно закінчити свою, без сумніву, важливу думку. Закінчив він її інакше:

— Якого дьябла?![125]

Пан помічник комісара так само хотів вигукнути прокляття, але це було б ознакою його слабкості й визнанням помилкою того, що він найняв воїнів, якими не може командувати.

У цей час Вернидуб і Хрумало вже зникли за стовбурами дерев, а двоє їхніх молодих товаришів квапливо збирали речі й мостили їх на коней.

— Куди вони? — мимоволі запитав у них Антонім.

Той, якого звали Безштаньком, глузливо знизав плечима, а його товариш Вухоляп весело відповів:

— Сказали панове козаки, що зараз тобі твій товар перед очі поставлять.

— А ви чого не пішли? — поставив знов-таки недоречне запитання пан помічник комісара.

— А ми ще очерет зелений, щоб по тому Чорному лісу тінню ходити, як Вернидуб і Хрумало. У них під ногами й голка не хрусне, і вони жодного листочка не зачеплять. Вистежать, кого бажають, і скрутять. То велика наука! — зітхнув із заздрістю Безштанько й замовк, мабуть, вважаючи, що й так багато сказав ляхові.

Антонім Дзевульський відчув, що гнів і образа опановують його мозок. За кого вони себе мають? За яких великих воїнів чи неймовірних слідопитів? Та вони й не здогадуються, хто такий пан Дзевульський і що він може після наставництва великих учителів і набутого за роки таємної служби особистого досвіду. Впевнений у своїх таємниках, він з усмішкою звернувся до пана Ружинського:

— Пане підстаросто, зроби ласку, прийми мою команду, а мені надто вже хочеться на те поглянути. Може, наші там підмоги потребують...

— А як же...

— Я теж тінню ходити вмію, — всміхнувся пан Дзевульський і, більше не втрачаючи часу, побіг до лісу, на ходу перевіряючи рушницю й пістолі.

* * *

Затримався на краю Чорного лісу Якуб Собеський.

Здавалося вже, що все знає про той клятий ліс, — але наслухався в дорозі від поручика Сторчака таких страхів, що волів би вже покинути ту погоню. В тому, що був колись на місці лісу горбистий степ і на тих пагорбах стояли слов’янські городища, нічого дивного немає. Як і в тому, що під натиском кровожерливих степовиків люди покинули цю місцевість. І в тому, що вона заросла тепер уже столітніми дубами, грабами, в’язами, та ще й оперезала ті дерева густим чагарником. І навіть у тому, що озеро наполовину перетворилося на болото — і таке буває. Але інше!

Не ходить і не живе в тому лісі звір, крім господаря-ведмедя та його мудрих радників бобрів. Не гніздиться птах, і навіть круки в зимову пору сідають на верхівки дерев, каркнуть кілька разів та й геть летять. Добрі люди туди не ходять ні по гриби, ні по ягоди. Навіть дерев там не рубають і вогнищ не палять. Прокляте там усе!

Татари в походах своїх зимових зі своєї природної дикості ще можуть пережити тиждень. І то вони з нетерпінням чекають часу, коли зможуть вирватися з цих дрімучих обіймів, де майже не буває денного світла, а ночі такі довгі, що багато разів прокидаєшся і знову впадаєш в якийсь страшний сон. А в цьому сні дерева перемовляються зловісним скрипом, вітер стогне, поранений об гілки й шипи чагарників, болото зітхає протяжним гулом та плюється смердючими бульбашками. А на валах і гнилих колодах городищ та поганських капищ бродять страшні тіні. Бродять і збираються в демонічні хороводи, від яких здригається земля і виводяться на поверхню вузлуваті корені наляканих дерев.

На короткий час, і лише влітку, в тому лісі знаходять притулок розбійники. Та не просто розбійники, а нащадки тих, хто жив колись у степових селищах. Хто був проклятий за якісь злочини і хто знає, що в лісі є безліч таємних місць. У місцях тих можна, за бажання, надійно сховатися. А ще в тому лісі є глибокі печери в кам’яній гряді та протяжні тунелі, викопані за багато століть. А ще, ще і ще...

Тож просто так заходити в той ліс пан поручик застеріг. Там можна запросто потрапити в яму з гострими кілками чи під спеціально підняту важку колоду, а то й