Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

— Від чого тоді у моєї пані очі щастям світяться? — здивовано запитав Пилип.

— Від того, що парубка того Господь милостивий мені послав! Сказав той парубок, що бачив він дорогою трьох старців і ті веліли мені передати, що я більше не горюватиму й не сохнутиму. Я запитала, чи це ті старці, що явили три чудодійні джерела? І розповіла йому, як купала в тих водах свого Богданчика і як сниться він мені в кайданах залізних і з важким веслом у руках. І про пана Бичика сказала, що везе викуп за нього, та ось люди в те вже вірити перестали. І про те, що готова душу Господу віддати, щоб тільки раз побачитися з синочком. А парубок відповів, щоб я чекала сина свого. А про те, як я за ним побиваюся, він розкаже Богданові, коли його зустріне. Але для того потрібно ще море перейти і царя агарянського побачити. Перед тим іще мусить зайти в Чорний ліс, і оті люди за кущами його туди й проводять. А ще він дав мені хусточку з просвіркою.

— Пані, як тому вірити? — тяжко зітхнув Пилип. — Люди всякі зустрічаються. А хто бажає царя бусурманського побачити, той несповна розуму. Дурень якийсь...

— Постривай, Пилипе! — Ясновельможний пан комісар відштовхнув хутірського слугу і впритул підступив до вдови. — Скажіть мені, пані, чи не було в того парубка відмітки на обличчі?

— Відмітки? — здивувалася удова, а потім, подумавши, кивнула. — Плямочка у нього... Тут, нижче губи... Ще сказав він мені, що вчора дівчинку хрестив і про хрещеницю піклуватиметься...

— Коня мені! — зриваючи голос, крикнув пан Собеський. — Всі по конях! І Пилипові коня! Веди до того місця, холопе! Мерзотники! Не дали сигналу. Шкуру здеру. На кіл посаджу, якщо проґавили дурня!

— Та, може, й не проґавили. Зв’язали його і сидять на дурневі, — почувши це, підбіг заспокоїти пана комісара поручик Сторчак.

— Наздоганяй! — уже на ходу крикнув пан Собеський і помчав. Слідом, уміло тримаючись у сідлі, рушив Пилип.

Минувши луг і невеликий яр, вершники невдовзі опинилися на узліссі й тут змушені були перейти на крок. Вузька доріжка круто піднімалася вгору і ховалася серед дерев. Іще двічі вона піднімалася й опускалася по невеликих пагорбах, на яких міцно стояли віковічні луби, тверді граби, розлогі клени і незвично товсті осики. Дерева підпирали густий чагарник, уже вкритий листям.

Пилип зупинив коня.

— Тут це місце, пане!

— Так і є! Точніше — немає, — розчаровано вигукнув пан Собеський.

Ось вони, ті три джерела. Ось трава біля них прим’ята. Там, видно, й відпочивав той ненависний панові комісару парубок. А самого дурня немає!

Немає і трьох таємників, яких Якуб вислав для засідки.

— Шукайте! — заволав ясновельможний пан на своїх таємних служак, які щойно прибули з хутора. Ті миттєво скочили з коней і зі знанням справи повільним кроком рушили в різні боки.

Від них ніхто й ніщо не могло вислизнути. Ну хіба цей щасливчик-дурень, який мусив залишити бодай якийсь слід. А вхопившись за нього, можна дуже скоро його наздогнати. Не міг він далеко відійти. Не міг!

— Пане комісаре! — нарешті гукнули від густих кущів.

Якуб пішов на крик і оторопів. За кущами лежали троє його найкращих таємників, міцно зв’язані, й кожен із кляпом у роті. Не чекаючи, поки їх розв’яжуть, ясновельможний пан особисто видер шматок вовни з рота Яська.

— Говори, якщо шкури власної шкода!

Люто спльовуючи залишки вовни, досвідчений Ясько почав з головного:

— Туди пішли, по стежці. Дурень покликав тих, хто за ним стежив, і запитав про Чорний ліс. Ті двоє здивувалися й сказали, що там вони живуть і покажуть дорогу. Та ще й приймуть як дорогого гостя. Мовляв, що коні в них швидкі, тож до вечора точно будуть у тому лісі. А може, й раніше. Це як дідькові заманеться. Здається мені, пане комісаре, що ці двоє — лісові розбійники. А навіщо їм потрібен той дурень — і не уявляю.

— Ти краще скажи, хто вас, дурнів, зв’язав і рядком уклав? — гнівно вигукнув Якуб Собеський.

— Не знаємо... Їй-богу, не відаємо. Клянуся! Я біля стежки відразу заліг. І не спав — слухав, дивився. А потім щось мене придавило... Отямився вже тут, у кущах, а поруч Стає і Лесько.

— А ти що, кобилячий заде? — ясновельможний пан схопив за грудки звільненого від пут Леська.

— Нічого не бачив і навіть не почув. Самі знаєте, пане, я краще за всіх ліс чую, — закліпав очима таємник.

— І я нічого й нікого, — не чекаючи, поки пан звернеться до нього, швидко проговорив Стає.

— Значить, ти кобилячий зад! Якщо ви його не вистежите — до смерті звелю запороти батогами.

— Знайдемо, ясновельможний пане. Знайдемо, — стали кланятися всі троє.

— Як ти побачив, що дурень туди з розбійниками пішов? — сердито зиркнув на Яська ясновельможний пан.

— Та я швидко до тями прийшов. Спиною по стовбуру піднявся й побачив. Це потім ці двоє мене знову вирубили. Сильний у цієї гадюки удар.

— У якої гадюки? Що ще за двоє? — не зрозумів пан комісар.

— Та ви ж знаєте. Ці двоє, що вбралися реєстровими козаками. Той, що без бороди, запитав, куди парубок подівся. Я йому сказав, а він мене своїм кулачищем як садонув... Думаю, що вони теж у Чорний ліс подалися. Та ще про якогось сича казали, що біля хутора сидить. Тільки би з їхнього сліду не збитися...

— О Боже! Як же воно так?.. — підняв руки до неба Якуб Собеський.

— Дозвольте, ясновельможний пане, собачок із собою взяти...

— Яких ще собачок? — опустив руки пан комісар і витріщився на Пилипа, котрий це й запропонував.

— Я так розумію, що тепер ваш шлях у Чорний ліс веде? А там без собак сам чорт ногу зломить. А мої собаки того парубка винюхають. Адже залишив він пані свою хустку з просфіркою. Думаю, слід поквапитися, доки розбійники того парубка не порізали в лісі на дрібні шматочки.