Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

— То біжи по собак. А я... А ми в погоню! — несамовито заволав ясновельможний пан.

* * *

Антонім ледь не розсміявся, коли побачив січовиків, які за воротами Чигирина приєдналися до його загону. Ледве стримали сміх і його таємники. Єдиним, хто озвався, був київський шинкар Йонатан: «Азохн вей!.. Такі справи, що залишається лише крехтіти». За це він отримав по шиї від Лешка. Хоча той перестав товкти свого в’язня після того, як Йонатан передав слова іншого шинкаря панові Дзевульському. Той, інший шинкар, розмовляв із паном помічником комісара польською і так, як говорять тільки в Кракові. Після тієї розмови пан Дзевульський довго походжав туди-сюди біля шинку, а потім велів тому шинкареві послати свого гінця куди слід. А ще велів погодувати Йонатана і не бити його.

І ось маєш тобі! Всі мовчать і очі ховають, а він крекче!

Однак не без причини. Ще годину тому Чигирин був вражений багатством цієї четвірки січовиків. Їхній одяг і прекрасні скакуни викликали заздрість у міщан і козаків Чигирина. Та й у таємників пана Дзевульського теж. Однак, люди досвідчені та тямущі, вони й оком не змигнули, коли підійшли до них ці четверо в дорогих шатах. Та й зараз тільки трохи очі скосили на ті смішні зміни, що сталися з січовиками.

Випарувалися дорогі шати — себто вклалися в сідельні торби. А може, десь у шинкаря чигиринського залишилися в потаємному місці. І дорога кінська збруя теж. Тепер на цій четвірці було те, про що вони відразу заволали, як вийшли на дорогу:

Що на козаку, бідному нетязі, три сиром’язі:

Опанчина рогозовая,

Поясина хмельовая,

Одна негожа, а третя й на хлів незгожа.

А ще на козаку, бідному нетязі,

Сап’янці — видно п’яти й пальці,

Шапка-бирка — зверху дірка,

Хутро голе,

Околиці Біг має —

Вона дощем покрита,

Травою пошита,

А вітром підбита:

Куди віє — туди й провіває,

Молодого козака та й прохолоджає...

І все в тій пісні правда! Тепер, у поході, на січовиках були сорочки брудні і в дірках. Ті діри добре було видно в розстебнутих свитках із простого домотканого матеріалу, таких самих брудних і дірявих. На головах у цієї четвірки були пастуші ковпаки з овчини. З такої ж овчини були й безрукавки поверх свит. У Хрумала, який видавався таким поважним січовиком, зараз одна нога була в постолі, а друга в старому сап’яновому чоботі. А в Безштанька на ногах було щось геть дивне — ніби він щойно за шинком піймав козу, обідрав її, вирізав собі смугу шкіри й скрутив із неї два мішки, які й натягнув на ступні.

І можна було від того видовища луснути зо сміху, якби не їхні новенькі мушкети, грізні шаблі на боці й турецькі пістолі за шкіряними поясками.

Пан Дзевульський, дочекавшись пана підстаросту Ружинського, дав команду, і загін перейшов на галоп, але й це не завадило січовикам співати і голосно свистіти.

За годину коні стомилися і без команди перейшли на тиху рись, а потім і крок.

— Он від того пагорба візьмемо направо.

Пан Дзевульський у роздумах і не помітив, що Вернидуб уже довго їде праворуч від нього, відтіснивши пана Ружинського. Антонім не відповів січовикові — але, схоже, балакучому сусідові це було байдуже.

— А там, за меншими пагорбами, й буде отой славетний Чорний шлях. Вийдемо на нього і підемо до Чорного лісу. Та-а-к! То шлях знаменитий... На ньому і мої дитячі сльози. Років десять мені було, коли татарва мене, батьків моїх, сестер і братів на аркан узяла. Здавалося, на тому життя й закінчилося. Однак батько мій був не простий селянин. Ходив він на Запорожжя і багато чому навчився. Поки татарва готувалася до переправи через Дніпро, він звільнився і мене з братами розв’язав. А потім спустив на воду й перехрестив. Сам із мамкою нашою залишився. Сказав: «Бог милостивий. Один таки виживе і помститься за нас. А я з мамкою до кінця, як Богу й присягав». У селищі нашому річки не було, тож плавати ми не дуже вміли. І борсатися не можна було, бо почує орда. Тож брати мої скоро пішли дніпровським сомам на корм — без єдиного крику, щоб не виказати мене. Старший брат ще й корч до мене підштовхнути встиг. Пірнув я під той корч — так з ним за течією й пішов. Знайшли мене козаки за два дні. Так я й опинився на Січі. Пам’ятаю, підвів мене курінний отаман Данило Святоша до місця з лежанкою і сказав: «Ну, синку, оце і вся тобі домовина! А як помреш, то ще менша буде». І став я джурою старого козака Шулюка. На Січі воно так — якщо хочеш козаком стати, три роки потрібно козацький вишкіл проходити. Як нитка за голкою, ходив я за козаком Шулюком. Та не три, цілих п’ять років. Носив за ним в походах другого самопала та іншу зброю. А ще всякі припаси. Розводив багаття, ставив на нього казан з водою і шукав, що б у той казан покласти. Багатьом важливим речам навчив мене Шулюк. Із його самопала я першого свого турка й поклав. А ти, пане, убив хоч одного бусурмана?

— Так, — коротко відповів пан Дзевульський.

— Значить, і ти воїн. А то, бува, чоловік хвалиться, а сам жодного бусурмана й не зарізав. Що то за воїн, що в бою або із засідки не вбив поганця. А вбити татарина — то справа важка. А османа, якщо він стане на шабельний бій, — іще складніше. Не те що якогось волоха, московита або... Тпру! Зараза... На чотирьох копитах, і то з кроку збивається...

Не договорив січовик, але Антонім і так зрозумів. Проливав цей Вернидуб і шляхетну польську кров. І від того ще гірше стало перебувати з ним поруч.

— Я чому питаю, — мов ніде нічого, продовжив січовик. — Може, нам доведеться разом повоювати. То хочу знати, чи не втечеш ти в кущі. Хоч і з вигляду зрозуміло — немає в тебе заячого хвоста. Та й люди під тобою. Та водночас подейкували, що ти з канцелярських будеш. То теж люди хоробрі, але перо краще тримають, ніж шаблю.

— Можеш на слово повірити