Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

Незабаром і кінь ординця, похитуючись, вийшов на берег. Його вершник з натугою піднявся на ноги, відпльовуючись від води. І побачив сліди копит і постолів. Правильно було залишити коня, прив’язавши його до стовбура нахиленої до води верби, а самому по-котячому крастися за переслідуваним, але... У татарина зі зброї залишився тільки кинджал, який він затиснув зубами, коли з жахом помітив, що і шабля, і пістоль пішли на дно. І цьому він не міг завадити, бо мусив боротися з могутнім ворогом — крижаною водою.

Залишити на березі коня — це позбавити себе можливості втекти у разі небезпеки. А небезпека була більш ніж знайома цьому ще зовсім юному татарину.

Важко було подолати з конем у поводу перші п’ятдесят кроків прибережних заростей. Тут була не очеретяна стіна, а покриті вже густою зеленню кущі. Та й земля під ногами болотиста, липка, з безліччю коренів і каміння, вкритого слизом. Усе це неймовірно вповільнювало рух. Доводилося уважно вдивлятися: чи не ховається за покрученим стовбуром старого дерева ворог? А може, він присів за кущем або занурився в болітце й чекає, коли переслідувач опиниться на відстані стрибка? А ще ординець, як його вчили, мусить не відривати очей від сліпу — і водночас дивитися на всі боки і слухати, слухати й слухати! Може, птах з переляку закричить. Може, звір кинеться геть від гостя або підніметься хмарка комашні. Все це — сигнали, які не можна проґавити, якщо хочеш вижити.

Легше стало, коли порідшали прибережні зарості й ґрунт став міцнішим. Тепер на суміші піску та глини більш чітко вимальовувалися сліди того незвичайного козака і його коня. Можна було б скочити у сідло і з висоти коня роззирнутися, — але це могло стати смертельною помилкою, бо в сідлі воїн усе-таки менш спритний, ніж на землі, де він може сісти, впасти, стрибнути. А це так важливо в протистоянні. Був би ще вірний лук у руках або пістоль, подарунок батька, — можна було б ризикнути. А ніж — це лише витягнута рука, не більше.

За кілька кроків ординець зупинився. Так, саме на цьому місці козак теж зупинявся. А що далі? Ні, він не скочив у сідло, тому що не видно глибших ямок від кінських копит. Але далі ведуть лише круглі сліди. А слідів людини немає!

Інший воїн і не звернув би на це уваги. Він тут-таки схопився б у сідло і помчав уперед, у погоню. І загинув би неодмінно. Адже... Так і є! Цей козак пустив свого коня самого, а тоді хитро відскочив на камінь і далі на траву. Може, він сидить у кущах і чекає, щоб зайти за спину? Звична річ. Це неважко виявити, якщо мати такого мудрого і досвідченого наставника, як Хайдар.

— Козаче! Виходь! У мене лише ніж, — обернувшись до кущів, вигукнув ординець.

— А в мене і ножа немає, — почулося з інших кущів, які росли набагато лівіше від тих, до яких звертався переслідувач.

Тоді ординець миттю злетів у сідло і змусив свого коня зірватися з місця в галоп. Тільки даремно. За тими кущами козака вже не було. Довелося покружляти, поки за тридцять кроків знову не пролунав голос парубка:

— Я тут. Доганяй!

— Ти нікуди від мене не втечеш! Ще ніхто не втік від Тугая!

І почалася погоня. Погоня в степу — це біг, у якому перемагає найвитриваліший кінь і найдосвідченіший вершник. Тут важливо все: і об’єм кінських легень та серця, і міць сухожилля та м’язових зв’язок, і азарт самої тварини та її любов і повага до того, хто її виховав і вигодував. Та й від вершника в тому стрімкому бігу так само багато залежить. І не лише від того, як підігнана і використовується кінська упряж та сідло. Головне — вміти розподіляти вагу свого тіла, навантажуючи одні м’язи коня, звільняючи інші, потім знову нагинатися, приставати на стременах або відхилятися. І все це з урахуванням ґрунту, перешкод і особливостей тієї місцевості, по якій доводиться виснажувати свого вірного чотириногого друга.

За весь час погоні козак так і не дозволив скоротити відстань. Здавалося, він і не підганяє свого каурого ні окриками, ні п’ятами, а вже тим паче нагайкою, якої у нього й не було. Але при цьому кінь сам вибирав вигідний для нього спосіб бігу і немов сам вирішував, чи прискорюватися, чи знижувати швидкість руху.

Було вже далеко за полудень. Степове сонце, бажаючи краще розгледіти вершників, що мчали степом, розсунуло хмари і задихало жаром, чи допомагаючи, чи збиваючи ритм дихання тварин. Стало так спекотно, що одяг вершників геть висох. Щоправда, цьому сприяв і вітерець. На щастя, не звичайний степовий, а ніжний і грайливий. Він піднімав на крило зграї степових голубів, на яких зараз-таки з невидимої висоти падали орли, соколи і гострокрилі степові луні. Від тих швидких тіней поспішали втекти прудкі жайворонки й кулики, ховалися у високій траві красені-перепели і їхні сіренькі самиці, пірнали в рятівні нори ховрахи й степові миші. З тривогою поглядали в небо зайці й навіть лисиці, які вивели молодняк на перше полювання.

Здавалося, ось воно — життя і вся краса весняного степу! Молода соковита трава, що кликала до бенкету безліч тварин. До тих, хто жує траву, вже придивлялися хижаки, відчуваючи присмак крові. До майбутніх залишків кривавого бенкету підтягувалися стерв’ятники — як земні, так і ті, що чигають з небес. Як завжди, над килимами перших степових квітів стояли скелями і розмірено жували соковиту зелень величезні тури[133]. Вони не розуміли метушливих битв тарпанів, які все ніяк не могли поділити самок. Не розуміли й того, навіщо стадо сайгаків біжить на сонячний захід, якщо воно ще опівдні мчало на схід; як і того, чому в таку спеку тремтять усім тілом лані і щипають по одній травинці, неспокійно смикаючи на всі боки головою. Не розуміють і ведмедя, який ще вранці втік від рою розлючених бджіл, а тепер знову боком підходить до бджолиної ями.

Мчать по степу два вершники, розганяючи на шляху птахів і звірів, топчучи копитами ковилу, пирій, осоку, полин і сотні інших видів трав та квітів. А кожна зім’ята або зірвана травинка й квітка плачуть і ридають, видаляючи запаморочливі запахи. І ті запахи — медові, солодкі, а часом і гіркі, лікарські — тягнуться