Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа

людина добровільно погоджується виконувати розпорядження іншої, бо розуміє, що так буде вигідно їй самій, і неприродна — це коли одна людина примушує іншу виконувати свої забаганки. Тома змушена була підкоритися. Тобто вибір у неї начебто був: не підійти, зневажити стару потворну бабегу, виплюхнути на неї всю свою накопичену на учнях і чоловікові агресію у вигляді лайки. Але що тоді? Робота, якої вона так важко, майже з боєм домагалася, стане ще однією перегорнутою сторінкою її життя. Вона згадуватиме про уніформи школярів, Теда-Зоряна, псевдоподруг із учительської як про цікаве кіно, як про щось, що трапилося не з нею. Це не належатиме їй. Це буде як штучно вживлений погляд. Якусь мить вона вагається, спокуса вчинити так надто велика, але галицька добропорядність, усотана з молоком матері, бере гору. Треба скоритися, підійти. На очах десятків учнів, що протирають до стін спини своїх огидних синіх та фіалкових форм. Певно, у них там зяють глибочезні діри, як у нявок, — думає Тома, уже всміхаючись завучці. Вона відчуває, як за кожним її кроком слідкує зграя поглядів, і від цього йти стає ще важче.

— Я вас… — починає вона ще здалеку, не наблизившись упритул, зображуючи на вустах якнайщирішу подобу усмішки.

— Ви ще новачок у нас, Дамаро! — відрубує завуч. — Тому мій обов’язок звернути вашу увагу на зовнішній вигляд…

Усмішка застигає на обличчі Томи й починає тиснути її, як намордник пса.

— На ваш, я мала ввіду, — поправляється потворна нижня щелепа, яка випинається вперед, як у вовкулаки.

Тома згадує, що її нова нібито подружка — учителька англійської з сусіднього кабінету, яка веде паралельний Томиному 9-А, — розповідала про завучку, буцімто та щоп’ятниці по чорному вбухується з фізруком та воєнруком у спортзалі й вони під вечір влаштовують п’яні оргії.

— Юпкі повинні бути нишчі колін, або брюки. Я би радила вам брюки, Дамаро Натолієвно, у вас трохи ноги той-во… ну, як би це сказати. Ви не пойміть мене привратно. Але я мушу дбати про моральні устої. Це ж уже 9 клас. А у вас є уроки і в старших. Шо вони можуть подумати? Ви подумали про те, що вони можуть подумати про вас? Я би вас просила…

Це було так, наче тебе привселюдно шмагають по обличчю. Кілька безкарних ляпасів, а ти при цьому ще й посміхаєшся. Усмішка засохла на твоєму обличчі. Зорян має рацію — вони бояться її, інстинктивно відчуваючи її інакшість. У чому вона виражається? Тома й сама не могла би пояснити. Вона ж так само, як й інші, пліткує на перервах, та й Зорян цього не цурається. Вона так само дивиться годинами телевізор, плутаючи героїв серіалів і забуваючись на кілька хвилин, ніби легким наркотиком, їхнім життям. Так само куховарить, планує разом із чоловіком місячні витрати, ходить у магазини, слідкує за модою, кохається та мріє про щось не таке. Вона так само потребує історій, заміни реальності. То в чому ж її відмінність від решти? Чому вона інакша? Радше — чим?

— Ви думаєте, що ви снобка? — проникливо зазирає їй в очі Зорян. — Але чому? Ви не краща за інших, просто інша. Є багато людей куди кмітливіших, ніж я з вами, але вони не мають цього в собі, цього тягаря, камінця на денці душі, бачення, пристрою самознищення. Ех-х!!! Якби ви знали, Томо, як мені інколи мріється повернути все, стерти й вибрати інший шлях. Був би я звичайним інженером. Ходив би на завод, пив би горілку. Грав у карти. Бив жінку. Виховував ременем дітей, схожих на себе. На літо вивозив би весь виплодок на море. Багато б їв і відростив би трудовий мозіль або опущені груди. Мабуть, мав би коханку, бо так заведено. Взірцеве життя. Взірцева смерть від апоплєксічєского удару. Або захлинутися горілкою. Або отруїтися. Магазинною. Жодних рефлексій. Жодного відчуття світу. Тільки себе…

Те, що він наважився запросити її на каву, докорінно змінювало їхні стосунки. Коли попередні проходжування й викликали плітки, то були все ж надто прозорими та платонічними. А спільне кавопиття — це негласний символ початку роману. Це якась інша спільність. До того ж, уже не зовсім прозора. Є якась вуаль утаємниченості. Щоб прослідкувати за парою, яка йде пити каву, треба її вистежувати. Це вже еротика. Томі на вибір давалися лічені секунди, бо двері вчительської саме прочинялися і, тримаючи їхню ручку, на порозі щось договорювала в коридор завуч-вовкулака.

Тома, почуваючись загнаною, заплющила очі, набрала в легені повітря і… Вона не могла йому відмовити. Та й як? На яких підставах? Це ж лише кава. Лише кава, — переконала вона себе й ствердно хитнула головою, усе ж дещо роздратована та зла на Теда, який поставив її в таке незручне становище.

Тепер вона чекає сама в порожній учительській, доки закінчиться урок Теда, бо він, йолоп, не запропонував їй зустрітися одразу в кафе, і тепер всі — уся школа — знатимуть, що вони разом пили каву. Тома пожувала цигарку, але, почувши в коридорі кроки, злякано її сховала. Її застрахали. Як школярку. Ще трохи — і вона ходитиме разом із старшокласниками, у яких пушок сіється під носом, курити в туалет. Цікаво, а чи багато дівчат курить? І де вони це роблять? У брамах? Стареньких, занедбаних двориках?

Двері відчинилися — і на порозі постав Теодор. Червоний, як зварений рак.

— Я відпустив своїх трохи скорше, — чомусь ніяково виправдався він перед Томою.

Їй стало трохи смішно. Його теж залякали.

— А як же моральні застанови? Ви ж повинні подавати приклад, Теодоре Ізидоровичу! — дещо підробляючи інтонацію завучки, гаркнула Тома.

Зорян зблід. Він вирячив на дівчину очі й, здавалося, мало не зомлів. «Ну от, маєш тобі, — спохмурніла Тома, — що й казати, чоловіки пішли ще ті!» Нарешті до нього дійшло, що вона кепкує, і він злегка всміхнувся. Йому було соромно власної слабкості перед Томою.

— Як ваша Велика Депресія? — трохи зло запитала Тома дорогою на диво мовчазного Теда.

Вона все ще не могла пробачити йому того, що він скомпрометував її. Ніби він не розуміє: вдає дурного, а чи таки справді дурний?

— Нічого, дякую, коби не гірше. А ваша? — не підводячи погляду від асфальту, промимрив Зорян.

Тома вже й не знала, що на це сказати.

Степан із задоволенням відзначив, що перестає відчувати власне тіло. Стало аж млосно й нудотно від цієї абсолютної невагомості, розмитості меж між собою та світом. Він потроху втрачав кінцівки, розчиняючись у повітрі, як марево або туман. Холодне