Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
Степан гидливо відсахнувся — це геть невинне(!) зауваження — ішлося ж бо всього лише про моральне знищення геть чужої, незнайомої їм людини з власним світом, переконаннями, долею — чомусь злякало його. Він подумав, що ці виродки за певних умов могли би й справді, не здригнувшись, вважаючи це за чесноту, убити ворога своїх хазяїв. Бридкі лакузи, бридка горілка, очі, заплилі жиром й алкоголем. Степан уважно зазирав їм у рот, коли вони перехиляли залпом свої келишки: язик зводило судомою в передчутті гіркої пілюлі щастя, білі зуби виблискували термінаторським металом (навіть це не було справжнім). Очі заплющувалися, уста кривилися — певно, цей жест вони в когось поцупили: десь підгледіли абощо, бо не кривляться так від горілки. Потім із очманілим, дебільним виразом обличчя (вирячений погляд, роззявлена пащека) кидаються до закуски та закидають її в отвір між устами, мов кочегар — вугілля в паротяг. А як вони жують! Навіть бомжі, що вперше за кілька днів угледіли шматок хліба, поводяться вишуканіше, ніж ці новітні інтелігентики. Степан подивився на їхню статуру — нічого спільного з тим образом захланного, заляканого фізика чи хіміка — худого, високого, у великих окулярах. Викінчені піжони, ці пестунчики побуту, можуть дозволити собі по кілька годин щоденно відвідувати тренажерні зали й під орудою тренерів напомповувати собі м’язи. А що їм ліньки чекати результатів власної праці, то вони швиденько насичують себе анаболіками. У поєднанні з горілкою — вибухова суміш.
Тома сиділа в учительській, із нетерпінням, мов учениця, чекаючи кінця уроку. Це була чергова помилка — іти працювати в цю комендантську установу з військовими правилами та муштрою. Штефан чи не вперше мав рацію, завзято відраджуючи, навіть забороняючи їй удаватися до такого кроку. Переслідував він, звісно, при цьому зовсім іншу мету — йому було страшно. Його запіненість й агресивність у суперечках пояснювалася тим, що він підсвідомо відчував небезпеку — його світ був надто ненадійно вибудуваним, надто крихким, і таке випробування загрожувало руйнуванням. Відпустити Тому з дому — це було все одно, що випустити канарку з клітки. Пташка не може без неволі. Вона випурхне, загубиться, заблукає; може, її підбере хтось інший, може, їй буде в нових хазяїв навіть краще. Але що йому до цього? Він надто вже звик, приходячи додому, відчувати чиюсь присутність. Йому приємно було перевіряти міцність власного голосу, виголошуючи якісь банальні речі, — це чув ще хтось. Степан не був певен у собі, у Томі, він не був певен ні в чому. Його найдужчим бажанням було забарикадуватися та перебути облогу виборів удома, щоб ніхто його не турбував.
Але що до того Томі? Їй набридло, вона втомилася від цих потвор довкола потвори-чоловіка, від суцільної павутини помилок, від власної розгубленості. Їй потрібне пояснення, чиясь дужа рука, що розірве нитки, у яких вона борсається, і виведе на волю, на світло, їй бракує світла, вона почувається наче замкненою в похмурій вежі або в темниці. Промінчики сонця тут рідкість. Лише сирість, сірість і морок. Під вікном росте бузок, а поруч — контрасти міста — клен і каштан. Двох останніх уже кілька років ніхто не підрізає, тож їхнє збожеволіле гілляччя заступило світ, запавутинило небо. Настало затемнення, майже вічна ніч. Тома почувалася полярницею, якій будь-що необхідно дочекатися сходу світила, яке принесе нове життя, новий цикл безперервної природної круговерті, новий кальцій, нові вітаміни…
Вона нервово очікує кінця уроку, бо її запросив на каву шкільний фізик — нафталіновий Теодор Ізидорович (друге ім’я, дане при хрещенні, — Зорян — зізнався їй під час першої ж тет-а-тетівської бесіди в коридорі цей темпераментний чоловік із шапкою в’язкого густого білого волосся на голові). Він чомусь одразу вчепився в неї, як кліщ, і Томі довелося вислуховувати його безперервні звіряння — про знущання батьків у дитинстві, про нещасливий перший шлюб… Це монотонне безперервне ниття майже не завдавало їй клопоту: воно було для неї чимось на зразок музичного фону місцевих радіостанцій — абсолютно нешкідливим, але й в основному нецікавим. Було ще одне «але» — ці сповіді вона не могла ні перемкнути, ні вимкнути: уроджена делікатність не дозволяла їй перебити чоловіка чи брутально відштовхнути його.
— Знаєте, — казав Тед, як жартівливо кликали його в школі, — це повинно бути вам знайомим. Ваші очі мають у собі багато печалі. Я бачу, що ви страждали…
Для нього страждання було якоюсь незбагненною чеснотою; мазохізм перетворювався на релігію, біль — на регалії. Щастя, на думку його завжди запалених очей, — доля недоумків. Спізнати випробування дано ж лише вибраним. Він, звісно, серед достойників.
Тома скептично всміхається. Але й вона, виявляється, теж належить до касти страстотерпців.
— Це якась нова секта, що відгалузилася з християнства? — мляво цікавиться Тома, щоб бути ввічливою, але й чесною зі співбесідником та собою: його дуристика її не пройме.
— Ви іронізуєте, і це зрозуміло, — спиняється Тед, — людина, котра зазнавала багато лиха від інших, стає дуже, я б навіть сказав, надто скептичною та недовірливою. Розумна людина прикриває свій страх бути ошуканою маскою іронії… Але ж ваші очі говорять про інше. Вони тліють, проте хочуть палати, вони втомлені, запалені, проте я бачу в них не лише згарище й тлін… Я не веду мову про жодну релігію, не пропагую ніяких самокатувань чи завдавань собі фізичних страждань. Це виключно метафізика. Така собі концепція старого невдахи, що приречений на безперервні депресії в силу складу власного розуму. Ви ж теж така, я вас одразу впізнав. До речі, вони нас теж вирізняють і терпіти не можуть. Бояться. Здогадуються, що ми стоїмо на межі…
— Я вас не розумію, Теде, — здригнулася Тома.
Інколи їй ставало моторошно з ним.
Раніше Зорян ніколи не виходив за межі коридорних розмов. Як виняток, проводив її до автобуса, коли в обох одночасно закінчувалися уроки. Томі це було не зовсім приємно — колектив уже давно перетворив їх на коханців, дамочки в окулярах і навіть старшокласниці кидали на цю дивну пару багатозначні іронічні погляди. Тома почувалася винною, немовби й справді спала з Тедом. А ще вона боялася, що поголос дійде до Степана. Степана вона теж боялася. Боялася й цих суворих старших учительок, і завучки з неправильним прикусом.
— Дамаро Анатолієвно! — гукнула її та вчора зумисно через весь довгий похмурий коридор. — Підійдіть-но!
Є два види влади: природна — коли одна