Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Звісно, зараз.

-- Я напишу Вам рекомендацію, відправлю в абатство, де Вас як слід виховають. Просто диво, що Ви вижили, після всього, що пережили, а ще більше варті уваги таланти, які я в Вас бачу. Ми будемо підтримувати зв‘язок, за спиною мого батька, звісно, якщо я сам виживу і він виживе після мого удару. Думаю, що виживе, в нього все тіло вкрите схожими ранами.

Він проковтнув слину, майже не вірячи. Благодійник?

-- Погоджуєтеся? Я не хочу бути таким, як батько, не хочу керувати чужим життям, без їхньої згоди. Цього буде достатньо на знак вдячності за те, що Ви врятували мені життя?

-- Чи згоден я? – повторив він. – Ви говорите про книжки, про життя серед людей, про…?

Він майже не міг продовжувати.

-- Досі я жив лише сьогоднішнім днем, тепер в мене є майбутнє, -- сказав хлопець і вони поглянули один одному в очі, як рідні душі.

Вільгельм теж посміхнувся, яка дивна ніч.

-- Тоді йдіть по все необхідне, щоб написати цей документ. І пообіцяйте, що ми будемо підтримувати зв‘язок, я заопікуюся Вами так, як Ви заопікувалися мною. Але щоб написати рекомендацію мені дечого бракує. Бракує імені.

Якусь мить він мовчав. Якби його запитали про ім‘я ще кілька годин тому, він відчув би старий і добре відомий сором.

Але не тепер, тепер він знав, хто він, проте пригадав останню пораду матері.

-- Ріо. Мене звати Ріо. Це частина імені, яке дав мені батько.

Вільгельм кивнув, від мікстури, яку його змусив випити Ріо, він почувався фантастично.

-- Так і запишемо, Ріо.

29 Оточена перлина

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Ще навіть не було дев‘ятої ранку, коли Вермандуа провів мене в салон, де на мене чекав Сюжер з виразом співчуття на обличчі й листом з печаткою мого дядька Гуго. Але на мене очікували не тільки Людовик і Аделаїда, моя свекруха; поряд з каміном в напруженому мовчанні стояло кілька чиновників сенешаля. Деякі тримали скручені плани.

“Що б це не було, вже все вирішено, -- здогадалася я в цю мить. – Навіщо тоді їм я?”

-- Дорога королево, боюся, що погані новини розповсюджуються в Аквітанії, як бур‘яни на пустирі, -- виступив вперед Сюжер. – Городяни Пуатьє проголосили комуну.

-- Не може бути, -- відповіла я з недовірою. – Це суперечить васальським відносинам.

-- Саме так. Вони васали Ваші, як герцогині Аквітанської, й відповідно короля Франції, Вашого сеньйора. Це подвійний злочин, вони йдуть за прикладом Орлеана. Ви знаєте, що я виступаю проти будь-яких збройних дій і завжди пропоную і захищаю дипломатичні методи, але Ваші городяни відмовилися платити податки, і якщо інші міста приймуть таке ж рішення, невдовзі Ваші скрині та скрині Франції будуть порожніми.

-- І що Ви радите, шановний абате, -- запитала я.

-- Підкорити місто шляхом облоги, іншого виходу немає. Ви знаєте пуатвинців і знаєте місцевість; Ви можете допомогти нам, щоб річка забарвилася якомога меншою кількістю крові.

Я мовчала, бо була першою жертвою цієї облоги. Франки, які мене оточували в салоні, вже розпочали напад, хоча ще й кроку не ступили в напрямку Пуатьє.

-- Звісно, -- вирішила я швидко. – Розгортайте плани. Я покажу вам слабі пункти в стінах.

Всі підійшли. Зсунули козли, утворивши великий стіл, і на тій самій дошці, на якій ми їли поросят, я почала здавати своїх ненаситним французам.

-- Нам потрібен план, слабі пункти легко підсилити людьми й балістами, -- втрутився Вермандуа.

-- І буде, буде вам план. Що ви на це скажете: за кілька днів відбудеться Ярмарок Сан Хуана, найважливіший ярмарок в році, -- імпровізувала я. – Дозвольте, щоб напередодні завезли всі припаси, не буде жодного члена сім‘ї торговця, який відмовиться співпрацювати. Всі старенькі, діти, жінки, ремісники й учні будуть на вулицях допомагати розвантажувати крам і розміщати його в наметах на головній площі. Гільдії виноробів, торговців оливками, фруктами й китовим жиром чудово організовані. Саме там знаходяться натуральні податки, які вони відмовляються нам платити. Ми дозволимо їм поскладати товар й, коли все закінчиться, наші солдати заберуть його, а жителі Пуатьє навіть і не пікнуть, запевняю вас.

Присутні пильно дивилися на мене, не надто переконані.

-- І як ми доб‘ємося такої покори? – запитав Сюжер.

-- Зранку в день ярмарку з‘явиться військо з метальними машинами, -- продовжила я. – Чотирнадцять онагрів буде достатньо. Візьміть з собою зв‘язані тюки сіна. Запускати тюки будуть тільки добре треновані люди, які влучно стріляють. Вони впадуть навколо наметів на головній площі. Зробіть це на світанку, коли зійде сонце. Жителі Пуатьє будуть вичерпані після попереднього дня і не встигнуть відреагувати. Вони будуть думати тільки, як врятувати свій крам. Тоді нехай наш король Людовик Молодий запропонує переговори біля воріт муру. Вийдуть представники повстанців. Король ввічливо дасть їм зрозуміти, що якщо вони наполягатимуть в проголошенні комуни, лучники запустять палаючі стріли в тюки, склад загориться і не стане ринку і товарів на продаж. Або король Франції, або вогонь. Жодних компромісів.

Сюжер перехрестився, але згідно кивнув. Аделаїда зробила гримасу, що доволі сильно була схожою на схвалення. Вермандуа дивився на мене, як старий ментор дивиться на учня: він не міг повірити.

-- Раулю, те, що твердить королева можна здійснити? – втрутився Людовик поважним тоном.

-- З моїми лучниками, цілком можливо, хоча мушу визнати, метод доволі незвичний. Не можна допустити, щоб хтось поставив під сумнів мої накази. Якщо вони стрілятимуть ближче або дальше, то план королеви зазнає невдачі. Але… нам це під силу. Я візьму найбільш дисциплінованих. А щодо метальних машин, пропоную патерели. Праща в онагрів дуже нестабільна, якщо ми хочемо, щоб тюки мали загрозливі розміри. Потрібно негайно починати працювати з інженерами й модифікувати довжину важеля і форму чаші, щоб метати тюки, які будуть триматися і не