Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Згідно з планом Елеонори, ні її сестрі, ні родичам нічого не загрожувало, якщо тільки вони не вийдуть з герцогського палацу. Вона пообіцяла мені, що за кілька днів я повернуся в Париж з перемогою, яку буде варто занести в хроніки королівства і без мертвих в мене за спиною. Побачимо.

Моя дружина вірила в свою затію, але не ризикнула дати мені конкретний наказ для своєї сестри, моєї своячки, яку я почав поважати саме за якості, які мати в ній ненавиділа: вона завжди говорила те, що думала, підводила очі, коли не слід, їй вистачало одного погляду, щоб знати, що відбувається в голові в Елеонори, вміння, яке мені ніяк не давалося.

-- Гаразд, їдьте за нею, сам і по-тихому. Але спочатку змініть пов‘язку з Вашим гербом на щось менш помітне.

Вермандуа глянув на мене з полегшенням.

-- Я її зніму, сеньйоре, без неї ми швидше закінчимо. Діти злякаються моєї порожньої очної ямки. То я вирушаю? – запитав він, злізаючи з коня і кидаючи на траву весь свій лицарський обладунок.

Залишив собі тільки кинджал, який заховав під пахвою і розгорнув дещо поношену накидку з крупа свого коня.

-- Зробіть все швидко. Як стемніє Ви мені будете потрібні. Накажіть п’ятдесяти солдатам, щоб заховалися зі мною на межі лісу. Решта нехай ставить великий намет у якомусь відлюдному місці, яке не видно зі стін міста. А тоді нехай охорона замкне навколо нього коло.

-- Що ми будемо тримати в цьому наметі, сеньйоре? – запитав Вермандуа після того, як обв‘язався накидкою. – Інтриги для інтриганів.

-- Приведіть мою своячку, друже. Рештою займеться Ваш король. Починаємо після обіду. Вирушимо звідси.

Вермандуа виїхав без зайвої ноші, після того, як видав докладні інструкції своїм людям.

Через кілька годин сонце почало сідати, і так, як передрікала Елеонора, з воріт вийшли десятки хлопців та дівчат зі стрічками в волоссі, танцюючи в колах під звуки тамбуринів і сопілок. Дехто ніс смолоскипи, передбачаючи забаву на всю ніч.

Це не був доблесний план, швидше навіть ганебний. Це мені повідомили докірливі погляди солдатів, коли я віддав наказ.

-- Ніякого насилля, ніякої грубості щодо дітей. Якщо хоча б один виявиться пораненим, будете покарані, зрозуміло? – запитав я.

Один з першого ряду пробурмотів щось своєму товаришу і сплюнув.

-- Голосно! Повторіть свої слова перед Вашим королем, -- наказав я.

-- Ми солдати, а не няньки, -- відповів той невдоволено.

-- Ви волієте вбивати дітей? – запитав я і мене зустріла вперта тиша. Я підвищив тон, наскільки це дозволяла ситуація. Неподалік, молоді музики видобували з дерева і вітру безтурботні мелодії. – Хтось воліє вбивати?

У відповідь пів сотні чоловік наїжачилися зі стійкістю притаманною воїнам.

-- Отже, спіймайте їх і в намет, -- наказав я.

“Я намагаюся уникнути битви, барани. Я намагаюся врятувати життя тих, хто за стінами міста й тих, хто поза ними. Хай їм чорт, невже так важко довіритися мудрості короля?”

Дзвони вдарили на вечерню, а Вермандуа не з‘являвся. Недобре, що такий надійний чоловік раптово не дотримав слова.

Я зібрав всіх солдатів у замкнене коло і попросив, щоб вони наблизилися.

-- Давайте закінчувати з цим, -- наказав я. – Десять лучників, переодягнених в селян, нехай заходять з захованою зброєю, займуться чотирма вартовими на стіні, переодягнуться в їхній одяг і займуть їхнє місце. Сигнал – палаюча стріла вбита в тополю над рікою. Після того, як ми отримаємо сигнал, то вирушимо через ліс, уникаючи стежок. Жодних голосних наказів, дотримувати тиші, щоб не попередити людей в місті. Ще десять чоловік займуться музиками. Пригрозіть їм зброєю, нехай продовжують грати. Решта оточить дітей, не дайте їм кричати, відженіть їх від стін. Зустрінемось у великому наметі. Постарайтеся, щоб жоден не втік, але це ніч і вони маленькі. Хтось втече. Жодних стріл, жодних списів, жодних мечів. Потрібно поспішити, перш ніж жителі Пуатьє здіймуть тривогу і відкриють, що ми зробили. Решта війська повинно бути напоготові, щоб відбити можливу атаку, яка буде неорганізованою. Діяти за обставинами. Може вам так не здається, але Бог на нашому боці й схвалює те, що ми сьогодні зробимо.

Вирушили найдосвідченіші лучники, це була безшумна і швидка робота. Перед цим я поговорив з ними й на ходу видав накази відносно Вермандуа. Всі погодилися; не дивлячись на його характер забіяки, його поважали й любили. Після короткого очікування палаюча стріла потухла, пробивши стовбур дерева на березі ріки.

Це був умовний сигнал.

План Елеонори розпочався. Я опустив руку і ми кинулися на лісову поляну, де кілька хороводів кружляло в темряві, освітленій кількома смолоскипами й парою невеличких багать.

Я їх не побачив. Хай йому дідько, я їх не побачив.

Я не помітив кущів ожини, що росли перед аквітанськими дітьми й спіткнувся. Я гепнувся щосили головою вперед і ожина впилася мені в обличчя.

-- Я нічого не бачу! – заревів я. – Допоможіть королю!

Але барабани й сопілки лунали голосніше, ніж мої крики. Я знав, що напад почався, бо сміх і співи раптово припинилися; мої люди були зайняті полюванням на дітей, мовчки й без зброї, і не чули криків короля в полоні колючок рослини, що оточувала і позбавляла мене зору.

Найбільше дісталося очам. Страшний біль розривав мені повіки, гаряча кров залила все і я не міг їх відкрити, так мене боліло.

Я зрозумів, що я сам, і що мені самому і сліпому доведеться вибиратися з цих колючих заростів. Я заховав кинджал у чоботі; я зміг його дістати, не дивлячись на те, що деякі найбільш товсті гілки спіймали мене за руки, але стьобаний одяг пом‘якшив шкоду. Та все одно мені не вдалося уникнути подряпин на руках, коли я намагався вирвати шипи з обличчя і волосся, кущів було так багато, і вони були такими густими, що кожного разу я ранив себе більше і більше