Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Отже, вирішено, -- поквапився Сюжер. – Починайте підготовку. Король Людовик Молодий вирушить на порятунок королівства разом з сенешалем, коли військо буде готове.

Я почекала, поки Сюжер зникне, пославшись на те, що йому потрібно відправляти обов‘язкову щоденну месу.

Коли король, свекруха і я залишилися наодинці з нашими грозовими хмарами, я підійшла до чоловіка, стурбована.

-- Ваша Величносте, мене тривожить, що Ви, сенешаль і Ваші кращі люди вирушаєте в Пуатьє, а палац в Сіте залишиться беззахисним.

-- Цього не трапиться, в королеви-вдови є особиста охорона, у Вас своя.

-- Знаю, знаю, але… Можна запропонувати Вам ім‘я? Матьє де Монморансі, -- сказала я, пригадавши собі красивого аристократа, що переживав не найкращі часи, який був присутнім на нашому весіллі в Бордо. – Я знаю, що він палає бажанням служити Вам; його можна запросити в палац, поки триватиме Ваша кампанія, доглядати за безпекою Вашої матері, та й за моєю. Це дрібне завдання, але чудовий спосіб випробувати його для майбутнього. Вермандуа вже має свої роки, а Ви ще молоді; було б розумно і розсудливо з Вашого боку завжди мати кількох кандидатів здатних керувати французьким військом.

-- Мамо, Ви що думаєте?

-- Це Ваше рішення, сину. Я цілком погоджуюся з усіма планами, які Ви запропонуєте, -- відповіла вона з виробленою десятиліттями байдужістю, яка так вражала мене.

-- Тоді, більше ні слова. Я накажу покликати його ще сьогодні, -- погодився Людовик.

Невдовзі ми з королем працювали в скрипторії. Людовик старанно шкрябав гострим ножем пергамент незакінченого Часослова з аквітанськими ремеслами, який він подарував мені на нашому шлюбі. Маленькі білі козулі втікали від невизначеної небезпеки під заголовною літерою на сторінці присвяченій роботам у лісі.

У воді кипів мед, я підсунула йому клей, в той час, як спостерігала за його насупленим і зосередженим чолом.

-- Що тебе турбує? – запитала я його.

-- Що з мене буде за король. Ось що мене турбує. Я негайно поспішив у Тальмон, коли один з твоїх баронів повстав і його васали забрали твоїх дорогоцінних кречетів. Я спіймав винних і особисто обрубав їм руки. Визнаю, я зробив це, щоб здобути твою шану.

-- Вона вже в тебе була, -- повторила я всоте.

-- Я ось до чого веду. Потім я виблювався. Тижнями сіль в моїй ванні була чорною. Було б боягузтвом дозволити, щоб кат або Вермандуа зробили це за мене, це були твої кречети. Йшлося про особисту образу, так ми це сприйняли при дворі, і я хотів послати саме такий сигнал. А тепер ми повинні потушити сірник в Пуатьє, перш ніж вся Аквітанія запалає у повстанні, я знаю. І знаю також, що від нас очікують рішучості.

-- А якби був інший спосіб зміцніти? Якби ми могли перемогти іншими методами?

Пуатьє в облозі. Аліса і моя родина оточені в герцогському палаці, мої васали й сусіди страждають від війська Людовика. Для мене це було неприйнятним, але французи цього не знали.

-- Інший спосіб? – запитав він, і я побачила в його золотистих очах проблиск надії.

Я забрала його руку з пергаменту. Не хотіла, щоб невинні білі козулі постраждали, коли він почує мою справжню стратегію, яку я приховала від ради ворогів.

-- Ти будеш полювати на дітей.

“Але коли все закінчиться, ти будеш мені вдячний”, додала я подумки.

30 Білі козулі

ЛЮДОВИК

Пуатьє, 1138

Елеонора попросила, щоб я не втрачав терпіння. Терпіння і віри. Я додав до цього ще трохи здорового глузду. Я довіряв їй, навіть не знаючи фінальної частини плану. Але не наосліп, не наосліп.

В дні дороги від Пуатьє я наказав Вермандуа зупинити військо.

-- Заховайте метальні машини в цьому лісі.

-- Ви впевнені, сеньйоре? Якщо ми затримаємося, порушиться план королеви.

-- Тепер я тут командую, -- обрізав я.

Мої сідниці були мокрими від літньої спеки і кінського поту. Дрібні кільця кольчуги в‘їдалися мені в лікті й плечі; шолом був суцільною мукою, хоча й захищав від немилосердного світла того південного ранку. Але я був королем і повинен був зносити ці незручності, не звертаючи на них уваги.

-- Стій! – закричав сенешаль.

Я оглянувся. Довжелезний потік піхоти, возів та інших припасів не відразу припинив свій важкий марш. Я роздав відповідні інструкції, все згідно з таємним планом дружини.

“В переддень Ярмарки Святого Хуана, молодь бавиться, в той час, як старші відпочивають і готуються до великого торгового дня. Забава, щоб не перешкоджати сопілками і трубами, відбувається поза містом, в лісах.”

В околиці Пуатьє ми дісталися підвечір. Ми уникали доріг, вдалині видніла курява, яку здіймало моє військо. Тільки кіннота, три сотні солдатів зі списами. Один фургон, що віз розкішний намет, який ми невдовзі розкладемо. Вермандуа дивився на мене, невдоволений і стривожений.

-- Благаю, поділіться своїми намірами з Вашим сенешалем, сеньйоре, -- сказав він мені всоте.

-- Сьогодні, більше ніж будь-коли, я потребую, щоб Ви були солдатом, дотримувалися субординації й обмежилися до виконання наказів короля без зайвих питань.

-- Не так став я тим, ким став. І вже точно не так мені вдалося зберегти своє життя до сьогоднішнього дня, -- відповів він сплюнувши.

-- Ви нічим не ризикуєте. Благаю Вас…, -- я поправився. – Я наказую Вам бути терплячим.

Він послухав мене з невдоволеною покірністю. Ми чекали в схованці, захищені березами.

Вермандуа ще раз повернувся в мій бік.

-- Ворота відчинені, жителі Пуатьє не підозрюють, що їх оточило військо. Але благаю Вас, Ваша Величносте, скажіть мені Ваш наступний крок.

-- Що Вас так турбує, сенешалю?

-- Сестра королеви живе тепер в герцогському палаці, в самісінькому центрі міста. Ви не подумали, що яким би не був Ваш план, щось може піти не так і вона