Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Пізніше на двір прибув Бернард Клервоський, папський радник і духовний лідер ордену Цистеріанців, відгалуження ордену Святого Бенедикта. Під час їхньої зустрічі Бернард відчитав Сюжера за те, що той безсоромно хизувався своїм багатством. Він нагадав йому про обітницю бідності бенедиктинців.

Сюжеру нічого не залишалося, як відмовитися від коштовностей і шовків, принаймні на людях. Але пристрасні бажання потомка слуг, що чогось добився, не зникають після однієї розмови, яким би переконливим не був його наставник. В аскетичній келії Сюжера кам‘яна плита приховувала, як зозуля, дорогоцінне каміння, яке він у свій час пообіцяв передати абатству. А ще залишки тканин з моїх суконь і суконь Аделаїди. І цікаве відкриття: захований у хустинку, вишиту самою королевою-вдовою, портрет моєї свекрухи, маленький, намальований на дереві. З потертими краями від частого погладжування під час безсонних ночей.

Чернець протягом десятиліть потайки закоханий в недоступну дружину свого короля. Можливо, я неправильно оцінила його, можливо, він не бажав покидати двір у палаці Сіте не через жагу до влади, можливо, він не тільки прагнув керувати королівством, а й бути поряд з королевою. Маленький король в тіні, завжди поруч з самотньою вдовою.

Я провела ранок в Сен-Дені, розмовляючи з Сюжером про справу своєї сестри. Він відразу зрозумів наскільки все серйозно і ми поскакали до свекрухи.

Ми попросили аудієнції, це я була королевою Франції, але вдавана покора була частиною мого лицемірства. Я знала, що Аделаїда з радістю прийме мене, можливо, вона скучила за ритуалами з часів, коли Товстий був живий. Ми застали її в своїх покоях, вона вишивала палаюче серце.

-- Мамо, -- промовила я, вдаючи, що ледь паную над собою. – Сьогодні моя душа розділена навпіл. З одного боку я прокинулася з найкращою новиною, яку тільки…

-- Ви нарешті вагітна? – перервала вона мене, не перестаючи вишивати серце на матерії.

Я вдихнула, змусила себе посміхнутися.

-- Справа не в цьому, -- сказала я. – Я говорю про подарунок, який Ви зробили нашому роду, обравши мою сестру Алісу дружиною свого сина, Роберта Дре.

-- Саме так, її вже пора видати заміж. Вона надто зухвала, як на свій вік. Міцний чоловік, такий як Роберт, вчасно викорінить це зло.

-- Повністю з Вами згодна, -- підтвердила я. – Але Бог дає правицею, а лівицею забирає. Ми з абатом Сюжером хотіли б обговорити з Вами неприємну справу. Делікатну, -- додала я, дивлячись краєм ока на швачку, що вдавала ніби воює з неслухняною петлею.

-- Принесіть мені ще червоних ниток. Моє серце замало кривавить, -- наказала вона старій фрейліні.

Коли старенька зачинила важкі двері й ми почули, як її кроки віддалилися вниз по сходах, Сюжер сів на крісло, яке було ще теплим.

-- Боюся, ми наразимо Вашого сина, графа Дре, на поважну небезпеку, якщо одружимо з цією дівчинкою, -- втрутився він.

-- На небезпеку? Мала дика, але Капетинг приручить і не таку. Я ще пам‘ятаю свої побоювання, коли Людовик одружувався з нашою прекрасною аквітанкою, а як виявилося -- нічого страшного.

Я кивнула. Вона мала цілковиту рацію. Це була ще не я. Для цього потрібен час, а небо ще не очистилося від хмар.

-- Ви мене не так зрозуміли, Ваша Величносте, -- сказав Сюжер. – Як Ви можете охопити масштаби нещастя, якщо я ще не розповів Вам про нього? Мене турбує не зухвальство дівчини, а кара, яку Господь їй послав… Я не знав про цю хворобу, бо всім відомо, що південці старанно приховують свою ганьбу і недуги, але на півдні існує певне захворювання: його називають – пуатвінські рани.

-- Пуатвінські рани, або рани Христа, -- підказала я.

Почувши ці жахливі слова і те, що вони віщували, Аделаїда перехрестилася.

-- Здається, надто побожна назва для такої заразної хвороби, -- продовжив абат. – Вона передається відразу, за кілька днів всі, хто бачив або торкався хворого, заражаються через повітря, дихання або дотик. Починається з обличчя. Чотири рани, кожна схожа на ті, які Христос отримав під ребра списом Лонгина. Тоді тіло починає вкриватися ранами зверху донизу, на спині й ребрах, ногах, шиї та руках, все перетвориться у виразки, якщо його не обробити ліками протягом трьох днів.

-- Господи Боже, від цієї напасті існують ліки? – запитала вона вражена.

-- Мало кому з аквітанських лікарів вдавалося успішно її лікувати, -- поспішила я сказати. – Але мій вчитель, Буенавентура, який зараз живе з моїми дядьками й тітками в палаці Пуатьє, знає, що саме потрібно зробити, щоб врятувати їй життя, і можливо… можливо…

-- Та говоріть вже, заради Бога!

-- Буду з Вами відвертою, -- сказала я. – Хвороба впливає на фертильність. Трапляється, що жінки, не дивлячись на те, що вилікуються, пізніше не можуть народити.

-- А у Вас вона була?

Це було боляче, я посміхнулася.

-- Я ніколи в житті не хворіла, не знаю, чому так, але в мене ніколи не було навіть найменших проблем зі здоров‘ям. Я переконана, що кожен має якісь слабі органи: очі, біль голови, живіт, нога, і що протягом всього життя з цієї слабості виникають хвороби. Я ніколи не була прикована до ліжка, навіть коли мати й Орел вкрилися гнійниками. Я доглядала за ними й нічого не трапилося. Не бійтеся, спадкоємець ще народиться; Бог не залишить трон Франції порожнім.

“Бреши з домішками правди”, тридцята сторінка Посібника життя герцогів Аквітанських. Королева-вдова заслуговувала принаймні на крихту щирості в усьому цьому фарсі.

Але зараз була пора не на ображене самолюбство, а на театр.

-- Клеменсіє, заходьте, не бійтеся! Але не наближайтеся, ніхто не знає, як пуатвінська хвороба впливає на франків, -- наказала я голосно.

Сюжер витягнув з рукава ряси пару тонких вуалей, які я йому перед тим передала. З золотої нитки. Я чудово знала, що пізніше він залишить їх