Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі
Але нізвідки вигулькнула примара, вкрадливо, як один з аквітанських котів, яких його мати тренувала в Фонтевро. Тінь, одягнена в щось схоже на білу рясу, наблизилася до нього і попросила замовкнути.
-- Якщо Ви не будете шуміти й дозволите витягнути Вас звідси, я можу врятувати Вам життя. Згода?
Вільгельм ледь не посміхнувся білому ангелу, бо ким ще могла бути ця дивна примара?
-- Згода. Я вже замовкаю, -- відповів він з полегшенням. Вмирати не так вже й важко, не так вже й неприємно, подумав.
Той поклав його на мішок і тягнув, поки вони не опинилися назовні на траві.
-- Я повернуся в миловарню, принесу все необхідне, щоб вилікувати ці жахливі рани й опіки на обличчі.
Вільгельм безсило кивнув.
Примара зникла в старій кам‘яній будівлі. Вилізла по драбині, зосереджена на пошуках необхідних складників, але вже в коморі здригнулася побачивши її.
-- Мамо? Що Ви тут робите? – запитав здивовано, побачивши, що вона несе шмат сала.
-- Цієї ночі, ми повинні втекти цієї ночі. Трубадур приїхав без своїх людей і немає ланцюгового пса, що нас сторожує.
-- Втекти? Звідси? А я?
-- Ти не можеш піти з нами. Якщо нас буде четверо – нас знайдуть.
Він повернувся, розчарований.
-- Тоді я вирушу пізніше. Зустрінемося в дорозі.
Мод підійшла до нього і погладила по щоці.
-- Ти не можеш піти з нами. Я – черниця, була черницею і завжди буду черницею. Ми йдемо в закритий монастир, куди впускають тільки жінок. Ти вже достатньо дорослий і тямущий, щоб знати, що роблять зі мною чоловіки щоночі. В мене тільки одне життя, я не хочу так його прожити. Я не хочу знов жити серед чоловіків. Я усамітнюся в закритому світі, куди жоден чоловік зайти не може. Колись давно Трубадур вирішив мою долю, цієї ночі я виграю в Трубадура. Не своєю силою, в мене її немає, а його слабістю, так виграється з сильними.
-- Колись я стану чоловіком і заопікуюся Вами. Я буду висилати Вам їжу і гроші й… й…
-- Звісно, що так, мій солоденький, -- поспішно перервала вона його, в будь-яку мить всі могли повернутися в миловарню. Часу на довгі прощання не було.
-- Ви мені не вірите, але я вже не хлопчик, і то вже давно. Я знаю, куди Ви вирушаєте, знаю шлях, міста, які Ви будете обходити. Я знайшов мапу, яку Ви заховали за одним з каменів у Вашій кімнаті. Втікайте і не переймайтеся, ще цієї ночі я спалю її; я вивчив мапу напам‘ять і ніхто не зможе знайти її. Я зв‘яжуся з Вами й допоможу.
-- Присягни, що не підеш за мною, що ніколи не відвідаєш мене. Якщо вони стежитимуть за тобою, то знайдуть нас, тоді буде гірше, ніж смерть, гірше, ніж це життя.
-- Присягаю, мамо. Ваше прохання розриває мені душу, але присягаю, настільки сильна моя любов до Вас. Але за це скажіть мені моє ім‘я. Все на світі має ім‘я.
Мод скривила обличчя.
-- Правда. Ваш батько дав Вам ім‘я, але я його ненавиджу, тому завжди відмовлялася так Вас називати.
-- Скажіть мені, -- наполягав хлопець. – Я заслуговую мати ім‘я і заслуговую мати батька. Ви дали мені життя, мамо, я Ваш боржник, хоча зараз Ви мені не вірите, я заопікуюся Вами. Але Ви також намагалися забрати в мене життя, покинувши в лісі. Ви повинні назвати моє ім‘я, повинні сказати хто я.
-- Гаразд.
На вухо вона промовила звуки, які відмовлялася повторювати роками.
-- Нікому не говоріть, бо нас обох вб‘ють, -- закликала Мод. – Загинете Ви, загину я.
-- Тоді втікайте, -- тільки й зміг він вимовити. – Я зв‘язаний обіцянкою захищати Вас. На відстані, мамо, але я завжди захищатиму Вас.
Вони востаннє обійнялися, Мод збігла по сходах і вирушила з Елоїзою та Сібіллою в бік Ніорських лісів.
Він теж поспішив: взяв чистого полотна, мазі й повернувся до пораненого спадкоємця герцога Аквітанського. Зосередившись, він почав старанно обробляти його рани, а ранений мовчки терпів.
Тоді Вільгельма осяяло і він все зрозумів. Склав усе докупи, плітки почуті тут і там.
-- Боже всемогутній! – вигукнув він, промовляючи з зусиллям. – Знов чорні легенди, Ви дикий хлопчик з Ніорських лісів. Тепер я зрозумів, я все зрозумів. Ви байстрюк цих нещасних бідолах. Вас вже збезчестив якийсь граф-содомит?
-- Не розумію Вашого запитання, -- спромігся він сказати, відчуваючи певний сором, бо не знав, що означають певні слова, немов знов був маленьким хлопчиком, загубленим у лісі.
Він гадав, що слухаючи й запам‘ятовуючи книги, які читав уголос управитель, він пізнав світ, але тепер зрозумів, що був самотнім нікчемою і що єдиною особою, з якою він розмовляв, була мама. І в цю мить до нього дійшло, з сумішшю безмежного суму і жаху, що завтра мами вже не буде, і післязавтра, і що ніхто вже ніколи не вилізе на горище з мискою молока чи каші.
-- Ви один з тих юнаків, яких він використовує для своїх васалів і друзів? – наполягав Вільгельм.
-- Ніхто не знає, що я тут живу, -- відповів той ніяково. – І ні, в цих цілях мене не використовували.
-- Але якщо Вас виявлять, то Вас чекає ця доля. У Вас не буде вибору, як у Вашої матері не було вибору, як у мене не було вибору. Трубадур забирає і керує нашими тілами й нашим життям. Ви це розумієте, правда?
Він кивнув, він знав, що той має рацію і знав, що тепер йому самому доведеться інколи спускатися з комори, щоб дістати собі їжу. Скільки часу займе управителю миловарнею, щоб виявити його?
-- Якщо мій батько довідається про Ваше існування, то використає Вас, як він це робить з усіма нами. Але я позбавлю його цього задоволення, принаймні це я можу зробити.
