Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі
Я направилася в її покої, не звертаючи увагу на погляди чашників, швачок Аделаїди, слуг Людовика і конюхів. Вони дивилися, як я біжу повз них у нічній сорочці, без корони, без прикрас, босоніж.
Я застала її голою, з коцюбою в руці. В неї було жахливо спотворене обличчя. Від чола до підборіддя, по діагоналі, його перетинали чотири рани. Нападника я побачила загнаного в кут, він хрипів, наїжачивши спину й піднявши хвіст. Це була величезна кішка таббі, біла і дика. Невже в палаці були такі великі кішки? Яких гігантських щурів їла ця потвора?
Аліса не звернула на мене уваги, вона накинулася на кішку, повністю гола, вимахуючи розпеченим залізом. Кішка захищалася так, як це робимо всі ми коти – принаймні аквітанські – атакувала гострими пазурами і зубами.
-- Я ніколи не буду його, я не дозволю, щоб цей грубіян доторкнувся до мене! – крикнула вона мені.
--Шшш, -- я обійняла Алісу ззаду, забираючи зброю. Я закрила їй рот, вимастилася її кров‘ю, та це не мало значення. – За дверима зібрався весь двір. Дай кішці спокій і розповідай, що це за божевілля.
-- Король тобі не сказав? Він що, ще не знає?
-- Людовик не казав мені нічого, що б виправдовувало твоє бажання зламати своє життя. В чому справа, сестро? Ти ніколи не поводилася як немудре дівчисько. Що тобі загрожує чи ображає тебе?
-- Роберт Великий, мій суджений.
Дурнуватий брат Людовика, неотесаний і задирливий Роберт Великий, граф Дре. Це було як намагатися поєднати воду з олією. Вони ненавиділи одне одного, терпіти одне одного не могли, і найгірше: зневажали одне одного від самого приїзду Аліси.
-- Чий це наказ? – Я хотіла знати розмір проблеми.
-- Королеви-вдови. Вона особисто розбудила мене сьогодні вранці з цією новиною. Все вже вирішено, все домовлено. Але він одружиться з м‘ясними відходами. І тобі не вдасться запобігти ні одному, ні другому. Якщо ти забереш в мене кішку, я знайду інший спосіб понівечити своє тіло. Нехай бере мене, хай буде так, але він стане посміховиськом для всього королівства.
-- Аделаїда задумала ваш шлюб? – запитала я здивовано.
“Вона втрачає терпіння”, подумала я з жахом.
Рік без нащадка, без очікуваного спадкоємця Капетингів, але й рік життя в розкоші, що походила з Аквітанії. Галеран поховав факт моєї першої невдалої вагітності, сина, що не народився. Людовик нічого не підозрював, він бачив тільки те, що йому розповіли: невдале падіння, після якого я була побита і немічна.
Перелякана після смерті Адамар і мого ненародженого першого сина, я місяцями мовчки лікувала рани, які навіть не боліли, настільки паралізованою я була.
Але після першої сурової зими наступила незвично сонячна весна, в лісах, що оточували Париж життя торувало собі шлях і моя понівечена душа втомилася страждати.
З мене було досить.
Обережно, побита і навчена, я поверталася в гру.
Всі мої думки тепер зосереджувалися на королеві-вдові. Потрібно признати, це був розумний хід, хоча й не надто тонкий. Одружити наступного в черзі на трон Капетинга з єдиною, якщо я зникну, спадкоємицею Аквітанії. Придуманий мною хід, заново повторений. Взявши до уваги смертність попередніх Капетингів – її старшого сина, Філіпа і чоловіка, Товстого – а якщо ми з Людовиком теж були в небезпеці? Якщо нас знайдуть з посинілими вухами й з тілами, які неможливо впізнати, після того, як ми просто вип‘ємо ковток води, або з‘їмо каштанового мармеладу? А якщо простий дотик одного з її каменів міг відправити нас у пекло?
26 Пуатвінська хвороба
ЕЛЕОНОРА
Париж, 1138
-- Поки що давай виграємо час. Ось мій план, -- поміж шепоту промовила я тихенько їй до вуха.
Аліса трохи заспокоїлася, вона мені довіряла. Ми залізли в ліжко і закуталися під покривалом так, як робили це в дитинстві. Я бурмотіла рішучі слова, слова, які ще не знала, як буду виконувати, але я присягнула на всіх святих у небі, що врятую її від життя сповненого зґвалтувань і покори.
Складалося враження, що її не боліли рани на щоках, але мені було боляче кожного разу, коли вона втоплювала свої очі в мої. Я знала, що моя сестра непокірна, вона успадкувала дух нашого роду, але народилася не з тим органом поміж ніг.
І вона залежала від мене: була частиною мого приданого і її доля була пов‘язана з моєю, почуття вини тримало мене за горлянку і не відпускало. Привезти її на двір франків було помилкою: я думала, що захищу її, але вона була в більшій безпеці серед аквітанців, де мала владу, бо була сестрою герцогині. І там наказ за кого виходити заміж міг походити тільки від мене.
“Побачимо, хто вирішує, хто з ким одружується, кохана свекрухо”, подумала я.
Це був чудовий урок, і за це я була їй вдячна.
“Якщо спробуєш захищатися, завжди будеш зосереджена на тому, щоб не втратити владу і території. Коли нападаєш, просуваєшся вперед”, сказав мені Рай на прощання. Той, хто нападає першим, встановлює правила гри. Той, хто нападає першим, змушує тебе захищатися, реагувати, діяти, щоб не програти, а не щоб виграти. А я хотіла захопити територію, а не зосереджуватися тільки на тому, щоб уникнути втрат і болю. І по дорозі не втратити душу Аліси, не зробити її життя сірим і покірним.
Тож я повернулася в свої покої, дала докладні інструкції Клеменсії й покликала фрейлін, щоб вони мене підготували: кульчики, стрічка з дорогоцінним камінням, корона і браслети.
Я знала, що Сюжер за моєю спиною критикував розкіш і багатство моїх прикрас, але я також знала, що чим більша критика, тим більша заздрість, що нею керує. Мій аквітанський кіт
