Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Візьміть, Ваша Величносте. Прикрийте очі вуаллю. – Він зробив те саме, але тільки коли переконався, що моя свекруха в безпеці.

В цю мить я зрозуміла: абат дбав про неї. Дай Боже, щоб Людовик у віці Сюжера дбав так про мене і в мене були причини також дбати про нього.

Клеменсія постраждала від цієї історії. Щоб підкреслити заразність неіснуючої хвороби, нам з Алісою довелося нацькувати на неї агресивну кішку. Клеменсія дозволила їй подряпати своє обличчя, хоча ми відтягнули цю диявольську істоту до того, як вона надто сильно заглибилася в її пухкі щоки. Не дивлячись на жертву, служниця була на сьомому небі від щастя, що повертається в Пуатьє до родини і їй довелося докладати зусиль, щоб приховати ейфорію. Вона більше нагадувала щасливу воскреслу з мертвих, ніж хвору на пуатвінські рани.

Аделаїда здригнулася і схопилася за руку Сюжера.

-- Заберіть її звідси! Геть! Сюжере, накажіть королю видати декрет, щоб ще сьогодні всі фрейліни аквітанської дівчинки вирушали в палац в Пуатьє. Нехай їх супроводжує сенешаль Вермандуа, я хочу, щоб вони були в безпеці. І щоб ніхто не згадував про заручини з графом Дре, ці слова ніколи не лунали. Побачимо, як хвора справляється, але я рішуче скасовую будь-які шлюбні плани. Пробачте, люба доню, знаю, як Вам хотілося, щоб між нашими родами зміцнилися узи, але Ви повинні зрозуміти, що питання шлюбу моїх синів життєво важливі для королівства і його збереження.

-- Розумію, і моє серце обливається сльозами від такого горя, люба мамо. Хто повідомить короля про ці події? – запитала я.

Таким чином я змушувала Сюжера або Аделаїду зайнятися цим. Якщо все походило від них, моє втручання буде мінімальним, а було життєво необхідним, щоб виглядало ніби при французькому дворі смикає за ниточки сліпий випадок, а не проста донька Аквітанії.

Таким чином Галеран не запідозрить, що це я стою за майбутніми рішеннями.

27 Що відбувається в Аквітанії

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Через кілька тижнів Рауль де Вермандуа, сенешаль Людовика, налякав мене.

-- Ваша Величносте, Вас очікують в Раді.

“Мене?”, ледь не промовила я, але вдала, що мене це не дивує.

-- Йдеться про Пуатьє. Коли я відвіз молоду Алісу, Ваш дядько, Гуго де Шательро, поінформував мене, що там склалася нестерпна ситуація. Сюжер, королева-вдова і король вимагають Вашої присутності в салоні.

-- Перекажіть їм, що я вже йду. Як там моя сестра? – запитала я, щоб виграти час і підготуватися. Пуатьє? Нестерпна ситуація?

Рауль посміхнувся.

Якби він не був близьким родичем графа Шампанського, могутнього брата Етьєна де Блуа, короля Англії, ті, хто його бачив, взяли б його за найманця ветерана. Він був одноокий і закривав порожнє око пов‘язкою з вишитим на ній гербом. Ніс зламаний, нижня щелепа відповідна, щоб командувати людьми… і вираз обличчя шибеника, який ніколи не переставав посміхатися.

-- Ваша сестра прибула в Пуатьє практично здоровою. Під час подорожі аквітанське сонце висушило її рани, крім того, їй допомогли Ваші відвари, й на її красивому обличчі майже не залишилося слідів хвороби. Дивно, по дорозі я питав у селян і ченців. Жоден аквітанець не чув про пуатвінські рани.

-- В Аквітанії ми ревно бережемо наші таємниці. Що відбувається в Аквітанії, залишається в Аквітанії, -- відповіла я спокійно. Я знала, що він не вірить жодному моєму слову, новоприбула до пекла не може обманути старого чорта.

-- Звісно, Ваша Величносте. Я так і думав. Я в захопленні від вашої герметичної аквітанської культури. Вона нагадує мені культуру шотландців: колись давно я воював з ними, але вони мене вразили, як мало хто. Особливо деякі жінки, з якими я познайомився в загублених кланах Гайлендсу. Вони вкривали обличчя витатуйованими блакитними лініями, краса їх зовсім не обходила. Вони були незалежними і гордими. Ви впевнені, що Ваша сестра не виховувалася з ними? Не одного ранку мені доводилося лізти на верхушку дерева, щоб розбудити її. Ночами вона вислизала з карети зі своїми фрейлінами й з-під охорони моїх людей і спала просто неба, видершись на гілку якогось столітнього каштана.

-- Наш батько дав нам повну свободу відкривати, що припаде нам до душі. Вона почувається собою, коли лазить по деревах і горах. З неї був би чудовий лідер в бою.

-- Я в цьому не сумніваюся, Ваша Величносте, -- ствердив він з легкою посмішкою, немов приховуючи щось, чого я не знала. – Ходімо вже?

Звідки мені було тоді знати, що ця посмішка принесе нам війну і знищить все, що ми з Людовиком тільки почали будувати.

28 Ріка

ХЛОПЧИК

За десятки років до вбивства герцога Аквітанського

Трубадур хропів, як свиня, з боку в нього била кров і від її втрати в нього паморочилася голова.

-- Повітря! Повітря! – закричав він і з зусиллям став на ноги.

Він з зусиллям знайшов вихід з миловарні й заліз на коня. Дав шпори, щоб той поскакав, південний вітер бив йому в обличчя, і зник на шляху в суцільній темряві. Можливо він скакав назустріч Парці, він її не боявся. Про всяк випадок, громовим голосом він наповнював темряву лісу аквітанським плачем:

“Самотнім я прийшов і самотнім піду.

Самотнім пройшов я свій шлях

І самотнім погляну у вічі поромнику.”

Управитель вибіг з миловарні.

-- Клятий старий! – пробурмотів під носом.

Він пішов на конюшню, сів на найшвидшу кобилу і вирушив на північ у пошуках свого сеньйора.

На подвір‘ї миловарні Вільгельма залишали сили. Батько кілька разів простромив його і залишив кинджал в животі.

Він був завжди готовий до смерті, він був солдатом. Він змирився зі своєю долею, припинив свої намагання зупинити кров плащем з оксамитового сукна і почав декламувати кредо аквітанців: