Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі
Я зробив паузу, як Сюжер в кульмінаційний момент проповіді. По стіні прокотилося бурмотіння, облогу можна вести не тільки палаючими тюками.
Перш ніж дати їм шанс відповісти, я знов взяв слово.
-- Я ваш король, а моя дружина – ваша герцогиня. Наше військо вас захищає, швидко прийде на допомогу, якщо на вас нападуть сеньйори з півночі, Бретані, Нормандії, Анжу, Шампані… Ви торговці, а не солдати. Скільки часу займе вашим ворогам напасти на вас і перемогти? Ваші податки йдуть на ваш захист, а ми, ваші графи, пильнуємо за тим, щоб вам сприяли торговельні закони. Як ви можете скаржитися на наше керівництво, якщо ви найбагатша земля в християнському світі?
Я прислухався і почув дзвінкі голоси у відповідь на свої слова. Було неможливо сказати чи вони були схвальними чи заперечними.
-- Де наші діти? Що їх чекає? – вигукнув якийсь старечий голос.
-- Це П‘єр, винороб. Він весь Ваш, -- прошепотіла Аліса.
-- Майстре винарю, ваші діти в безпеці під нашою опікою. І там вони залишаться, поки ви не зміните свою поведінку і не розпустите муніципальну раду. Я заберу їх на двір в Парижі, там вони зростатимуть і кожному знайдуть якесь місце, де вони займатимуться відповідним ремеслом.
-- Ви не можете позбавити нас майбутнього! Що буде з Пуатьє без молоді? – вигукнув він, в його голосі вчувалися всі відтінки жаху.
-- Муніципалітет без майбутнього. Тепер вам все ясно? Хто тут сліпий і хто одноокий? – відповів я.
Я думав, що це перемога; якщо в якусь мить наївності мені здавалося, що буде просто і що ми вийдемо сухими з води, то я помилявся, я жорстоко помилявся. Я зрозумів, що щось йде не так, відчувши холодний дотик руки Аліси, яка міцно стиснула мені зап‘ясток.
-- Зупиніться, благаю, -- простогнала вона серед шепоту.
-- Що діється, своячко? Що відбувається?
-- Вермандуа…
Танкредо де Монпельє з гільдії торговців китовим жиром знов взяв командування на себе.
-- Гляньте, кого впізнав один з наших наглядачів: Рауля Вермандуа, Вашого бравого сенешаля! – вигукнув він тріумфально.
Моя своячка спотвореним голосом описала сцену:
-- Йому зв‘язали руки, не видно, чи ноги теж, але на шиї в нього зашморг і четверо людей погрожують йому списами.
-- Немає сенсу вимагати його звільнення! – крикнув я, щоб всі мене почули.
-- Так, немає сенсу! – відповів торговець жиром. – І можете залишити собі дітей, ми народимо ще, ми – аквітанці, ми не такі безплідні, як ви.
Що він там знає про моє сім‘я, зігнорував я насмішку. І зосередився на маленькій перемозі, яку оповістили крики незгоди жителів Пуатьє. Батьки – подумав я – заручників.
-- Нехай хтось заткне Монпельє, бо я сама його приб‘ю! – вигукнув жіночий голос.
Багато хто підтримав пропозицію: виявилося правдою, що аквітанці мають незгоду в крові, і якщо не воюють з ворогом, то воюють між собою.
-- Тихо всім! – Застав мене зненацька владний крик, що пролунав поряд зі мною. – За відсутності герцогині Аквітанської, я, її сестра, говорю від її імені! Це переговори з королем Франції, дійте відповідно, як на аквітанців пристало. Саме в боях визначається благородство нації, зрозуміло?
Всі замовкли, оце так характер.
-- А зараз говоритиме король! -- закінчила вона.
Я скористався нагодою, щоб дати умовний сигнал, підняв праву руку.
-- За моєю командою! – закричав я.
Я почув, як за моєю спиною тягнуть патерели і мої люди займають позиції.
-- Ось що буде далі, жителі Пуатьє, повісите ви Вермандуа чи ні: ваші діти залишаться під моїм наглядом, а завтра на світанку ми запустимо палаючі тюки, які підпалять склад, ви залишитеся без товару! – Я благав Всевишнього, щоб Вермандуа пробачив мені вдавану зраду, я не збирався жертвувати ним, десять переодягнених лучників, які досі знаходилися на стінах, отримали інструкції врятувати його, якщо буде така необхідність, і вона була. – Облога триватиме, день за днем, поки ви не відмовитеся від комуни! Переговори завершено, я благаю Господа, щоб переміг здоровий глузд і ви прийняли правильне рішення!
Я повернувся в свій намет, багато пар спритних рук допомогли королю.
Чим ти рішучіший і жорстокіший, тим більше ти викликаєш захоплення у солдатів. Клятий світ, в якому мені судилося жити.
Тільки коли голоси віддалилися і я зрозумів, що сам, я дозволив собі тремтіти в ліжку під покривалами з вишитими ліліями.
Тремтіти від страху, від безсилля, від жаху в якого садиста я перетворився під важкою короною Франції.
Першого дня – навіщо розповідати деталі – згоріла частина урожаю пшениці. Хліб, який ніколи не випечуть. Я не розмовляв ні з ким, ніхто не розмовляв зі мною. Звісно, я чув запах диму. Сліпота давала мені перевагу, бо я не бачив, як після моїх наказів палає дім Елеонори.
Другого дня я прокинувся від криків своячки.
-- Вони збираються повішати Вермандуа!
Вона трясла мене, як вітер пір‘їну, можливо, вона почувалася винною, бо його ув‘язнили, коли він намагався врятувати її.
-- Цього не буде, -- відповів я, оговтуючись від кошмарів з пожежами, що наповнювали мою ніч. – Я наказав десятьом своїм…
-- Цього дійсно не буде, -- перебив нас голос, знайомий голос, любий голос. – Цього не буде, бо я покладу край цьому божевіллю.
Сюжер, добрий Сюжер, прийшов нас всіх врятувати.
32 Гра в повішеника
ЛЮДОВИК
Пуатьє, 1138
-- Королева Елеонора
