Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

«Щось тут не те», — сказав собі Мартинович. Він знайшов серед фоліантів книгу Баронія «Історія Римських Понтифіків» і подивився до переліку Пап. Калікст III значився там Папою між 1455 та 1458 роками. А між 1168 і 1178 роками згадували лише антипапу Джованні Струмі, котрий узяв собі ім'я святого Калікста.

Отже, з полегшенням зрозумів священик — лицарське братство Гори Морія затверджене в орденських агрегаціях не законним Патріархом Заходу, а антипапою.

«Є якісь люди, які називають себе ім'ям винищеного і згаслого Ордену, неканонічного та сумнівного за походженням, — підбив підсумок священик. — Ці люди, прикриваючись авторитетом Римської Церкви й окремих її архикнязів, десятиліттями переслідують Пінзеля. Певно, він приховує щось таке, що потрібне цим людям. Пінзеля слід попередити».

Цей висновок повернув священикові душевну рівновагу. Він не любив Мантшиковської і давно відчував небезпеку, яка струмувала від Чорної Ворони. Йому було б боляче, якби Чорна Ворона довела свою рацію. Але, дякувати Богові, все закінчилося якнайкраще. Книжки, яким отець Мартинович довіряв більше, ніж людям, викрили зграю пройдисвітів, і священик подякував за це книжкам.

Він покликав служку і розпорядився негайно розбудити його, якщо Майстер Пінзель повернеться зі Станиславова вже цієї ночі.

[Будинок скульптора Іоанна Георга Пінзеля, м. Бучач, Подільське воєводство, 18—21 серпня 1761 року від Рідзва Христового]

Пінзель повернувся додому стомлений і хворий. В дорозі двічі ламалося колесо шкіряного купе. Ті короткі години сну в смердючих готелях, які вдавалося відкраяти від шляхової нудьги, отруював нав'язливий привид Анастасії Тичковської з перекривленим обличчям і кинджалом у занесеній для удару руці. На довершення всіх прикрощів у скульптора відкрилася гемороїдальна кровотеча, його лихоманило і пересихало горло. Він майже не їв, пив лише розведене тепле вино і мріяв залізти у велику купальну діжку з гарячою водою. Реліквія відпустила його на волю, він перестав бути Охоронцем Паладіуму. Але замість очікуваного полегшення Майстер відчув лише прикру порожнечу. Немов якась сила, яка підтримувала і захищала його довгі роки, відступила за обрій.

По приїзді до Бучачу його відразу оглянув лікар Потоцького, викликаний переляканою Ельжбетою. Це був добрий лікар, майстер фармакології і вправний хірург. Він залишився незадоволений від огляду. Купатися в гарячій воді суворо заборонив. «Вам треба відпочивати, Майстре. Це лише втома», — сказав лікар, але на його обличчі Пінзель прочитав зовсім інше. Невдовзі після лікаря його навідав отець Мартинович. Очі Пінзелевої, яка провела священика до кабінету, були червоні.

— Прийшли мене соборувати?

— Це недоречний жарт, пане Майстре.

— Ви чимось стурбовані, святий отче?

— Маю до Вас важливу розмову.

— Щось сталося?

— Так.

— Що?

Священик перевірив, чи не стоїть хтось за дверима кабінету, заглянув у вікно і спитав пошепки:

— Чи каже Вам щось таке ім'я: брат Станіслас.

— Jezus Maria! — зблід Пінзель. — Цей пацюк переслідує мене навіть після своє смерті!

— Він помер? — здивувався Мартинович.

— Наткнувся на шпагу в темному провулку. Таке нещастя!

— Це Ви?..

— Побійтеся Бога, отче! Я що, подібний на вбивцю?

— Тихше, заради Бога, тихше! Чи Вам відомо, що в хазяїв Станісласа й тут є вуха і очі?

— Здогадуюся.

— Вам треба тікати. Це страшні люди.

— Вам щось про них відомо?

— Це не важливо. Вони смертельно небезпечні і спробують Вас убити.

— Запізнилися!

— Тобто?

— Це теж не важливо, святий отче. Дякую за попередження.

— Як тільки одужаєте, пане Майстре, збирайте свою мізерію. Я допоможу Вам.

— Чим?

— У мене є друзі на Сході.

— А може, я поїду на Північ? До Стокгольму!

— Як тільки одужаєте.

— Так, отче. Як тільки одужаю.

Але з кожним днем йому ставало дедалі гірше. Лихоманка посилилася, сильний біль раптово виникав у різних частинах тіла й так само раптово зникав. Легені стискала якась сила, немов хтось клав каміння на груди Майстра. Лікарський консиліум не вніс ясності у природу захворювання. Лікарі довго розпитували скульптора, що він їв і пив перед тим, як захворіти. Кровопускання, промивання шлунка та блювотні засоби полегшення не принесли. Сіра завіса стояла перед очима Майстра, заважаючи чітко бачити навколишнє.

На третій день до Пінзеля завітав кавалер Анцо. Майстер спромігся підняти голову і сказати: «Сервус, друже!» Мальтієць присів на кріселко біля ліжка хворого.

— Ваша дружина, Майстре, сказала, що Ви скоро одужаєте, — повідомив скульпторові кавалер замість привітання. — Принаймні, такий висновок учених лікарів.

Пінзель лише сумно посміхнувся.

— Дозвольте розважити Вас останніми новинами, мій друже. Після того, як Ви поїхали з палацу Яблоновської, там сталася маленька катастрофа. Ця чарівна циркачка Карбонадо вночі втекла разом з магом Паскуалесом. Княжна відправила погоню, але нікого не впіймала. Певно, маг застосував свої надприродні здібності. Йому можна лише позаздрити, правда ж? Така неймовірна красуня! Але ж Ви, мій друже, залишилися без замовлення від ясновельможної. Наша новітня Сапфо розлючена, немов левиця! Співчуваю, співчуваю… Бідолашну Стасю я привіз сюди, їй вже значно краще. А ще я маю для Вас ґречне запрошення від Сіромських. Наші бадьорі вільнодумці (а першою з них — юна німфоманка) пропонують Вам пожити в їхньому маєтку на повному пансіоні до листопада. Я б на Вашому місці погодився…

— Анцо, друже, послухайте, — Пінзель з чималим зусиллям підвівся на подушках, кавалер допоміг йому сісти. — Я маю передати Вам малюнок… Коли опудальник протер шкіру Паладіуму камфорою з лаймовою олією, то на ній означилося послання. Ось воно.

Скульптор витяг з-під подушки пергамент, на який було перемальовано знаки Паладіуму. і Кавалер Анцо обережно взяв пергамент й уважно і продивився всі накреслення та літери.

— Це Грааль, кавалере? Це Грааль, правда ж? — очі Пінзеля намагалися проникнути за незворушне уважне обличчя мальтійця.

— Я не готовий відповісти Вам, але все це дивовижне… Так,