Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

— То, перепрошую ясновельможну, невдалий і образливий для панни Анастасії приклад! — невгавав Комаровський. — Панна Анастасія є шляхтянкою з доброго роду. Її батько і брат Вашого покійного чоловіка, пан Казимир Тичковський, віддав життя за свободу Речі Посполитої. А той чаклун — якийсь зайда, певно, юдей. Він не мав жодного права піднімати руку на шляхтянку, тим більше її калічити!

— О, прошу пана, він перш за все є великим магом, — зауважив Сіромський.

— Могутнім магом, — підтримала чоловіка Сіромська.

— Так-так, — промимрила Ланська.

— Прошу шановне панство до столу, — сказала лібертенка, відвертаючись від Комаровського.

— Ми з Марисею ідемо звідси, прошу панство вибачити! — сказав Комаровський. — Я аж ніяк не можу толерувати такої наруги над вольностями й гідністю шляхетства.

Він підхопив під лікоть свою коханку, ледь відкланявся товариству і покинув залу. Надворі вже була суцільна темрява. Навколо палацу слуги запалили смолоскипи.

[Подільське воєводство, м. Бучач, каплиця Святих Дів Мироносиць у притулку каноніка Дамазія, пізній вечір 15 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Така сама вогка серпнева темрява панувала в каплиці, де дівиця Теодорина Мантшиковська мала бесіду з побожним і вченим отцем Мартиновичем.

— Я прийшла сюди не тільки для того, щоб послухати Вас, отче, — повідомила Мартиновичеві стара діва, — але й для того, в першу чергу для того, щоб попередити Вас про небезпеку. Адже мені відомо, що Ви захоплені творивами цього скульптора й відвідуєте нечестиві синкліти[55] зарозумілої дружини.

— Ви, вельможна панно, отак просто звинувачуєте не якогось там скульптора-партача[56], але найвидатнішого майстра…

— Так ви вважаєте, отче? Нехай. Але навіть найбільший мистецький талант не може виправдати тих злочинів і блюзнірств, що обтяжують душу Пінзеля. Я маю листа від надійної людини зі Львова, котра повідомляє про минуле того, хто називає себе Пінзелем.

— Хто ж ця «надійна людина»?

— Це довірена особа Його високопреосвященства кардинала Де Спетті дель Сорджіо. Цю важливу особу знають як брата Станісласа, хоча він тепер вже не є чинним монахом.

— Не знаю такого. Де Спетті, до речі, як пише мені з Риму один з моїх учнів, тепер виїхав з Італії нунцієм[57]. Вже й не згадаю, до якої країни. Кудись до Америки.

— А брат Станіслас, отче, про Вас знає і високої думки про Вашу вченість. Він доручив мені попередити Вас від імені Римської Церкви.

— Від імені Церкви, вельможна панно, тепер іноді виступають сумнівні люди та різні неканонічні згромадження. Про це мені прикро говорити. Але це правда. До прикладу, в Бучачі діє такий собі добродій Анцо Фіаделлі, котрий називає себе Мальтійським кавалером, хоча давно вже втратив зв'язок зі своїм Орденом і всі права на його представництво. А чи має Ваш так званий «брат» Станіслас законні повноваження офіційно діяти від імені високої церковної влади? Якими рекомендаціями, патентами чи ліцензіями підтверджено такі його преференції? Я можу їх подивитися?

— Буду з Вами, отче, відвертою, — нащось стишила голос стара діва, — Станіслас не в усьому погоджується з політикою теперішнього Понтифіка. Але в минулі понтифікати він завжди знаходив розуміння в Римі.

— В минулі понтифікати, панно, розуміння в Римі знаходили ще й не такі «надійні люди». Можу Вам також навести приклади…

— Облишмо ці суперечки, отче. Я краще дам Вам прочитати листа. Пінзель, як установив Станіслас, насправді є розшукуваним іспанським чорнокнижником Хуаном Хорхе Моліною, учнем магістрів проклятого ордену, пам'ять про яких має бути стертою з обличчя Землі. Ось звідки задум щодо інсталяції того вертепу, куди Вас щомісяця заманює гріховодниця Пінзелева!

— Страшні звинувачення, панно… Дуже страшні та вельми претензійні… Добре, нехай буде так, я прочитаю того листа. Коли Ви мені його дасте?

— Ось він, — сказала стара діва, виймаючи з прихованої кишені зелений паперовий трикутник із залишками червоної сургучної печатки. — Але Ви, отче, мусите прочитати його тут, при мені. А потім повернути листа.

Отець Мартинович довго запалював свічку, потім витяг з футляра скельце для читання й уважно вивчив печатку та складні чорнильні вензелі на звороті листа. Тільки після зовнішнього обстеження зеленого трикутника він розгорнув його й заглибився у довгі вишукані латинські речення, притаманні стилеві тієї маньєристичної доби…

[Дзеркальна зала в палаці Анни Стефанії Яблоновської-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, ніч на 16 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Поки гості лібертенки віддавали належне наїдкам і напоям, наложники та наложниці розважали їх сороміцькими живими картинами. Серед них були «Фавни залицяються до німф в Аркадійському лісі», «Олена, шаленіючи від пристрасті, віддається Парисові», «Тріумф Пріапа», «Юпітер і Ганімед», «Оглядини Естер», «Гарем царя Соломона» та інші маньєристичні комбінації переплетених голих тіл. За інших обставин товариство приділило б більше уваги цим порноскопічним вправам. Але після того, що сталося в Залі Оргій, настрій у більшості присутніх був пригнічений. Тільки невгамовна Сіромська не без дотепності коментувала живі картини. Особливо вона знущалася з хлопчика, котрий зображав Ганімеда, присилуваного хтивим Юпітером.

Яблоновська з іронічною посмішкою на обличчі витримувала коментарі Сіромської, але на запитання: «З якого це пациківського стійла, люба княжно, вишкребли цього Ганімеда?» зауважила, що хлопчик гарний, а критичне ставлення до нього Сіромської пояснюється лише її особливими смаками.

— Щоб відрізнити криві ноги від струнких, не треба мати ніякого «особливого смаку», — відбила контратаку лібертенки Сіромська.

— Може пані Сіромська хоче роздивитися Ганімеда детальніше? — припустив Зуб.

— Тільки разом з Вами! — знайшлася Сіромська. — Тоді це