Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

— Але ж пацюк мертвий.

Анцо примружився. Вони наблизилися до величного сивого вірменина в чорному оксамитовому береті, чорно-срібному жупані і чорних панчохах з химерними бантами. На череві радника висіла золота магістрацька бляха.

Анцо представив радникові Пінзеля. Той відповів, що чув про Іоанна Георга від свого колеги, також радника, Якубовича. Ще кілька хвилин вони вели респектну розмову про замовлення, ціни, скрутні часи та будівельні плани тутешніх єзуїтів. Зала тим часом наповнилася гостями і слугами, які розносили на тацях аперитиви. Яблоновська у супроводі Карбонадо і Ланських обходила залу. Вона розповідала їм про щойно прочитаний французький роман:

— …Так ось, справа в тому, що над родиною графа Поцці нависає злий фатум. Колись, у забуті часи, предок графа вбив свою дружину. З того часу прокляття переслідує рід Поцці. Тінь вбитої графині Прісцилли блукає залами старовинного замку… Ти ж у такому народилася, так, Карбонадо? Так-от, згідно з прокляттям тому жахливому привидові заповідано мандрувати до того часу, доки не зникне нещасний рід Поцці. У графа двійко дітей — син Адольфо і дочка Аманта. Сина ще маленького вкрали розбійники і виховали жорстоким убивцею. Потім він зустрічає свою сестру… О, пане раднику, Ви вже познайомилися із нашим сьогоднішнім глоріантом?

— Мав приємність, ясновельможна, — нахилив берет Сімакович.

— Ви сьогодні чомусь сумуєте?

— Я не бачу Вашої південної перлини, ясновельможна.

— Ви кажете про Домну?

— Так.

— Вона нездужає. Певно, застудилася, коли перевертала пляшки у пивниці.

— Може, вона впала у немилість?

— Аж ніяк. Як Вам відомо, я ціную красу понад усі досягнення Природи.

— Але ж, ясновельможна, двом сонцям тепер тісно на Вашому небосхилі.

— Сонце на ньому одне, — всміхнулася Анна Стефанія, прихилила до себе чарівну голівку Карбонадо і поцілувала її в губи. Тіло акробатки всіма вигинами пригорнулося до княжни. Юні супутниці Ондзера, котрі підкралися до компанії ззаду, зааплодували. Золоте волосся італійки гіпнотизувало маленьких красунь.

— Тоді, — сказав радник, — я хотів би проспівати пісню Місяцеві, з Вашого дозволу, ясновельможна.

— Ми про це ще з Вами поговоримо, — пообіцяла княжна. Вона вже думала, скільки захоче заплатити за колишню фаворитку цей скупий станиславівський патрицій.

— Я хочу показати панові Пінзелю свою колекцію корсетів і суспензоріїв, — сказала Яблоновська. — Вона у бічній залі.

— Я мало розуміюся на корсетах, ясновельможна, — всміхнувся Пінзель.

— Ви ж скульптор!

— Й зовсім не петраю в суспензоріях.

— Це, скульпторе, такі маленькі пов'язки, що підтримують джерела чоловічої сили. Їх надягають танцюристи.

— Це мені відомо, ясновельможна, але ж… Ціла колекція… Я розгубився.

— А Ви не губіться, месіре, не губіться. Немає потреби… Тим більше, що я не тримаю свою колекцію в шафі.

Яблоновська всміхнулася Ланському і рушила до бічної зали. Гості рушили за нею. Юна Сіромська опинилася в тому поході поряд з Пінзелем. Вона схопила скульптора під лікоть і поправила ліф так, щоб Пінзель міг побачити розкішні опуклості під мереживом і атласом.

У бічній залі, тимчасово звільненій від старих меблів, стояли живі манекени — наложниці і наложники Яблоновської. На дівчатах були лише корсети, а на хлопцях — суспензорії. Їхнє волосся було намащене й присипане золотою пудрою. Лех Бальманський вигукнув, немов прогула велика полкова труба:

— Хо-хо!

— Вони такі гарні! — підтримала череваня юна Сіромська і подивилася на Пінзеля, ніби закликаючи його у свідки. Живі манекени й справді виглядали розкішно.

Корсети, одягнені на їхні тіла, презентували моду різних країн та епох. Зроблені з китового вусу, шкіри і сталі, вони затягували талії дівчат та підкреслювали груди і стегна. Наложниці ледве дихали, але виглядали як райські гурії. Гості підійшли до живих манекенів, жваво обговорюючи особливості і таємниці корсетів. Мечника Зуба, сестру Ланського і Сіромську більше зацікавили суспензорії. Пінзель зробив вигляд, що захоплений складною конструкцією з китового вуса і китайського шовку, яка перетворювала на рожеву вазу тіло молодої білявки з виголеним міжніжжям. Корсет зробили неабиякі майстри, ребра конструкції вони обшили кількома шарами шовку та спорядили амортизаторами з морської губки, ремінці вирізали з тонкої і майже прозорої шкіри оленяти, кінці шовкових шнурів вправили в крихітні срібні патронники. Пряжки і пластини корсета виблискували щирим золотом і темною сталлю. Цей корсет коштував шалені гроші. Він був дорожчий за невеликий будинок, вартісніший за чотиримісний екіпаж з парою рисаків. Скульптор подумав, що колекція ясновельможної є для нього певним знаменням. Адже він також одягнув грифа в своєрідний корсет.

Прислужники принесли гостям кришталеві келихи з мадерою. Пінзель обережно надпив. Він боявся, що до вина домішано щось на штиб шпанської мушки. Але на смак вино було добрим і чистим. Гості тим часом оглядали не так колекцію, як її носіїв. Сіромська кумедно верещала, обмацуючи суспензорії. Подружки Ондзера мавпували порухи її пальчиків і змовницьки переглядалися поміж собою. Коханка Комаровського дозволила Ондзереві дослідити власний корсет, зроблений у Парижі, і щось йому пояснювала, а сам Комаровський з упевненістю колишнього кавалериста загравав з Карбонадо. Яблоновська спостерігала за цим фліртом і дражнила Комаровського, голосно розповідаючи Сімаковичу про таємні принади юної італійки. Серед цього бедламу настрій скульптора поволі змінився на краще. «Це лише грішний вертеп вільнодумців. Нехай собі бавляться», — казав він собі, дивлячись, як Зуб і Ланська пригощають вином і пестять напудрених «фавнів». Тут його очі зауважили Стасю, яка стояла осторонь, не беручи участі у веселощах. На її обличчі застигла суміш презирливої відчуженості й відрази. Скульптор уперше помітив, що в Стасі великі хрящуваті вуха. Молода Тичковська ніби відчула погляд Майстра, повільно повернула до нього бліде обличчя під високою зачіскою і подивилася на Пінзеля з такою відвертою ненавистю, що скульптор ледь не закашлявся, вино повернулося йому до горла. Це здивувало Пінзеля. «Скільки ж навколо безглуздої злості!» — сумно констатував він. А потім забув про Стасю, мимохідь захоплений вродою юнака, якого явно вподобала безсоромна Сіромська. М'язи на животі хлопця нагадали йому класичні взірці Берніні. Сонце облило тіло юнака засмагою рідкісного відтінку: немов хтось розхлюпав горіховий тон на рисовому папері. Спокусниця вправно віддавала шану