Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв
Це відразу зробило юну фаворитку предметом щирої ненависті всього жіночого населення дому. Колишню перлину Сепієвої спальні, повногруду і волооку волошку Домну, відселили на третій поверх, де в крихітних кімнатках мешкала весела й сита комуна другорядних наложників і наложниць княжни. Відселення супроводжувалося відчайдушним спротивом й дикими криками волошки, котра кидала в Карбонадо коробками від парфумів та погрожувала акробатці здоровенним кухарським ножем.
Княжна наказала висікти крикуху, що й було негайно зроблено. Після екзекуції, яка всім слугам додала святкового настрою, в домі продовжили готуватися до приїзду гостей. Привезені зі Станиславова перукарі чаклували над зачісками дам з другого поверху, кухарі готували вишукані страви, а наложниці з наложниками намащувалися оливковим маслом, фліртували поміж собою, смакували подробиці несподіваного приниження Домни й не без натхнення проводили репетиції сороміцьких «живих сцен», які мали стати однією із цікавинок званої вечері. Під час репетицій мистецтво часто-густо оберталося життям, юні тіла з'єднувалися надто щільно й щасливий сміх наложниць відволікав кухарів від казанів і каструль. Тож не дивно, що частину м'яса, пересмаженого й підгорілого, довелося віддати собакам, які теж таким чином відчули наближення свята. Дворецький Тадеуш змушений був пообіцяти кухарям, що після банкету до них пришлють дівчат, так щоб на кожного з майстрів друшляка і пательні припало аж по дві дівки. Наложницям цей задум спочатку не сподобався. Вони відправили до кухні розвідницю, й та повідомила веселухам, що всі кухарі старі, смердючі, волохаті й череваті. Але запахи з кухні линули що далі, то звабливіші, і наложниці «розподілили» між собою старих кулінарів. Для сміху найстаршому з них гаремний комітет призначив двох восьмилітніх сикух. Також вирішили переодягти дівчиною одного з наложників і підсунути найп'янішому з кухарів. Тадеуш про всі ці витівки та плани повідомив ясновельможній. Та довго сміялася.
О шостій годині сполудня до палацу Тичковської-Яблоновської почали під'їжджати лаковані карети і шкіряні тарантаси. Прибували запрошені гості. Їх було менше, ніж очікувала княжна. Не приїхали Колендовські, Гедзінські, Ястешемські, Парлацькі, Вітовські. Натомість прибули земський галицький писар Комаровський з молодою коханкою, калуський мечник Зуб у супроводі красивого юнака, мальтійський кавалер Анцо Фіаделлі, подружжя вільнодумців Сіромських, Володислав Ондзер з двома юними дамами, хорунжий Кшиштоф Ланський із сестрою, подружжя Бальманських і радник Сімакович. Останній, як перешіптувалися слуги, відразу поцікавився: чому це не видно Домни? Пишні стегна й кармінові губи відставної фаворитки давно хвилювали уяву підстаркуватого радника.
Бричка Іоанна Георга Пінзеля прибула однією з останніх. Анна Стефанія, котра приймала гостей на половині сходів палацу, поцікавилася, чому не приїхала дружина славетного майстра. Скульптор передав вибачення Маріанни. «Вона нездужає», — не став удаватися в подробиці Пінзель. Він одягнув темно-червоний камзол зі срібними воланчиками, а всіяну гранатами парсуну[52] старости Потоцького повісив на шию, немов орден. Пряжки на його оксамитових туфлях були золоті, а кишеню відтягувала «цибулина» срібного годинника доброї нюрнберзької роботи. Рукавички Пінзеля сяяли неземною білизною і цеховими гербами. На кожному з пальців виблискували важкі персні з емалями, камінням і сканню. Темна дрібнокучерява перука молодила бліде обличчя Майстра.
Скульптуру «Дві Свободи» не без пригод установили в Дзеркальній залі і загорнули в білий вісон. Анна Стефанія втішилася, що срібний гриф добре пасує до її срібно-блакитної сукні та сапфірового кольє. Одночасно тілесна фарба, що вкривала статую Дівчини, добре згармонувала із світло-коричневою сукнею та підробним бурштином Карбонадо. Акробатка сяяла переможною юністю, розбещеністю, екзотичними контурами тілесних принад і глибоким декольте. Її пишне волосся було розчесане, розкладене по плечах і виблискувало природним золотом. Навіть намисто з фальшованого бурштину світилося правдивим медвяним світлом, вбираючи в себе енергію Карбонадо. В тіні її тріумфу стискала губи бліда й нещасна Стася, на яку ніхто не звертав уваги. Навіть Пінзель досить стримано привітався з цією завсідницею салону Маріанни Ельжбети.
Не встиг скульптор зайти до центральної зали, як до нього підпливло величезне черево Леха Бальманського. Його дружина також відзначалася тілесною пишнотою, але поряд з монументальною статурою чоловіка вона виглядала либонь дрібним поросям, що ризикує бути розчавленим неуважною льохою. Пан Бальманський прогудів вітання і спитав:
— Чи Ви вже бачили тутешніх фавнів, пане архіскульпторе?
Черевань мав на увазі неоковирні скульптури в Залі Оргій, але Пінзель не зрозумів його, знітився й без доречної куртуазії відійшов від Бальманського. Після відступу він опинився поряд з химерним кріслом, на якому невеликого зросту дідок — пан Сіромський прилаштовував свою симпатичну дружину, молодшу за нього на понад півстоліття. При наближенні скульптора Сіромська вистромила з-під пишної спідниці ніжку в блакитній панчосі. Ніжка була маленька, з бездоганними лініями, немов перемальована з картини Фрагонара.
— Яка чарівна у Вас донька, — зробив Пінзель компліментацію, думаючи, що дівчинка в кріслі є онукою, якщо не правнучкою дідка.
Юна пані Сіромська весело розсміялася і показала чоловікові язика. Той відповів вольтерівською усмішкою і легким нахилом голови привітав скульптора. Пан Сіромський зауважив:
— Ця «донечка», шановний пане, й направду випромінює любовні чари, — погодився він з компліментом Пінзеля, — особливо коли насаджена на мій спис кохання.
— Мій чоловік перебільшує, пане, — не припинила сміятися пані Сіромська. — Він лише дивиться, як мене проштрикують списи інших.
— Ви направду оригінальна особа, пані, — знайшовся скульптор.
— Приємно чути, пане, — підморгнула йому Сіромська. — Але ж Ви поки що не знаєте, наскільки оригінальна.
— Ми запросимо пана скульптора до нашого маєтку? — спитав дружину Сіромський. Його обличчя з маски Вольтера потроху трансформувалося у маску Пріапа[53]. Якраз цієї миті Ондзер задер спідницю в старшої зі своїх супутниць, демонструючи Ланському її рожеві сіднички. Молодша, котрій на вигляд було років з десять, перехопила хтивий погляд дідка Сіромського і показала йому язика.
Пінзель не почув відповіді пані Сіромської. Тієї миті, коли ніжні губки юної звабниці відкрилися для запрошення, розгубленого скульптора підхопив за лікоть кавалер Анцо.
— Вечір добрий! Я хочу познайомити Вас, пане Яне, з радником Сімаковичем, — сказав кавалер, відтягуючи Пінзеля від Сіромських.
— Дякую Вам за львівські справи, — прошепотів той на вухо мальтійцеві.
— Немає за що. Я, на жаль, не зміг
