Дівчата - Емма Клайн

— О, вона чудова, — мовила Саша. — Я люблю свою маму.

Вона хитро посміхнулася до мене, перш ніж наблизилася своїм обличчям до мого. Її сухі губи притислися до моїх, я відчула їх солоний присмак. Це був найбільш невинний поцілунок. Та все ж. Віктор був шокований. На що вона і розраховувала.

— Прокляття, — сказав Віктор, водночас з відразою і збентеженням.

Він розправив громіздкі плечі, заправив сорочку. Раптом здалося, що він почав ставитися до нас насторожено, оглядаючись навколо, шукаючи підтримку, підкріплення. Я хотіла пояснити, що Саша не моя донька, але це вже не мало значення, ніч розпалювала безглузде, збентежене відчуття, що я якимось чином повернулася у світ після довгої відсутності, знову оселилася в царстві життя.

6

1969

Мій батько завжди пильнував за басейном — покривав поверхню сіткою, збирав мокре листя в купу. Він використовував кольорові пробірки, щоб перевірити рівень хлору. Не те, щоб він його дуже ретельно доглядав, проте стан басейну погіршився з того часу, як він пішов. Навколо фільтра байдикували саламандри. Коли я плила вздовж борта, то робила це зі слабким опором, щоб розгортати всілякий непотріб на своєму шляху. Моя мати була зі своєю групою. Вона забула про свою обіцянку купити мені новий купальник, тож я була у своєму помаранчевому, старому: блідому, як диня, неохайно зашитому, розтягненому біля вирізів на ногах. Верхня частина була надто мала, але збільшення дорослої улоговини між грудьми тішила мене.

Минув усього лише тиждень після вечірки сонцестояння, як я знову повернулася на ранчо, і як уже крала гроші для Сюзен, купюра за купюрою. Мені хотілось уявляти, що минуло вже більше часу. Що мене переконували протягом кількох місяців, потихеньку вламували. Умовляли, мов наречену. Але я прагнула сама, палко бажала запропонувати себе.

Я досі підстрибувала у воді, водорості чіплялися до волосся на ногах, як металева стружка до магніту. Забуту книжку в м’якій обкладинці швидко перегортала на сидінні шезлонгу. Листочки на деревах були сріблясті і блискучі, мов лусочки, все було наповнене ледачою червневою спекою. Невже дерева навколо мого дому завжди видавалися такими дивними і надмірно зволоженими? Чи то речі для мене вже змінилися, безглуздий непотріб звичайного світу перетворився на пишні декорації іншого життя?

Сюзен привезла мене додому вранці після сонцестояння, закинувши велосипед на заднє сидіння. У роті був солоний і незнайомий присмак від великої кількості випалених цигарок, а мій одяг мав затхлий запах поту і диму. Я і далі вибирала шматочки соломи з волосся — сліди минулої ночі, яка викликала в мені тремтіння, неначе штамп у паспорті. Зрештою, це сталося, і я продовжувала перелік щасливих дат: факт, що я сиділа поруч із Сюзен, наше дружнє мовчання. Моя збочена гордість, що я була з Расселом. Я отримувала насолоду, прокручуючи в голові факти тієї події, навіть заплутані і нудні її частини. Дивний спокій, незважаючи на жорстку поведінку Рассела. Була якась сила в притупленості людських функцій. Як Рассел пояснив мені: твоє тіло може звільнити тебе від закомплексованості, якщо ти дозволиш.

Сюзен постійно курила, їдучи за кермом, час від часу пропонуючи мені сигарету з безтурботною традиційністю. Тиша між нами не породжувала натягнутості чи незручності. За вікном авто миготіли оливкові дерева, випалені літнім сонцем землі. Далеко виднілися водні канали, що вели до моря. Сюзен крутила кнопку радіо, міняючи одну радіостанцію за іншою, аж доки раптом не зламала її.

— Нам треба заправитися, — зауважила вона.

Нам, я подумки повторила, нам треба заправитися. Сюзен під’їхала до «Тексако», порожньої заправки, окрім синьо-білого пікапа, що буксував причіп до човна.

— Подай мені картку, — сказала Сюзен, кивнувши на бардачок.

Я поспішила відкрити його і розсипала цілу купу кредитних карток. З різними іменами.

— Синю, — сказала вона. Здавалося, вона була роздратована. Коли я простягла їй картку, вона помітила моє збентеження.

— Люди самі дають нам їх, — сказала вона. — Або ми беремо їх. — Вона тицьнула пальцем у синю картку. — Як, наприклад, оце картка Донни. Вона вкрала її у своєї мами.

— Паливна картка її матері?

— Щоб урятувати наші дупи — інакше ми б голодували, — сказала Сюзен. Вона глянула на мене. — Так само, як ти вкрала той туалетний папір, правда ж?

Я зашарілася, коли вона згадала про це. Можливо, вона знала, що я збрехала, але я не могла зрозуміти з її схвильованого обличчя — а можливо, і ні.

— Крім того, — продовжила вона, — це краще, ніж те, що з нею зробили б вони — якомога більше грошей, якомога більше всякого добра, якомога більше мені, мені, мені. Рассел намагається допомагати людям. Він нікого не засуджує, це не в його правилах. Йому все одно — багатий ти чи бідний.

У словах Сюзен був певний сенс. Вони просто намагались зрівняти сили у світі.

— Це самолюбство, — продовжувала вона, прихилившись до автомобіля, але не зводячи очей з датчика бензину: ніхто з них не наповнював бак більше ніж на чверть. — Гроші — це самолюбство, і люди не можуть відмовитися від них. Вони просто хочуть захистити себе, тримаються за них, як за ковдру. Вони не усвідомлюють, що це робить їх невільниками. Це жахливо.

Вона засміялася.

— Найсмішнішим є те, що як тільки ти віддаєш все, що маєш, як тільки кажеш, ось, візьміть — лише тоді ти справді маєш усе.

Одного з членів нашої групи було затримано за перебирання сміття на смітнику. Сюзен обурювалася, детально розповідаючи мені цю історію, знову виїжджаючи на дорогу.

— Дедалі більше магазинів з розумінням ставляться до цього. Брехня, — сказала вона. — Вони викидають щось, але їм його досі шкода. Це Америка.

— Це нісенітниці, — слова з моїх уст пролунали в дивному тоні.

— Ми щось вигадаємо. Скоро, — вона глянула у дзеркало заднього виду. — Ти, мабуть, навіть не знаєш, як воно, коли з грошима сутужно, а без них аж ніяк не обійтися.

Вона не іронізувала, зовсім ні — вона говорила так, наче констатувала факт. Визнавала реальність, чемно знизуючи плечима. Ось коли в мене з’явилася ідея, повністю сформована, неначе я давно обмірковувала це. І схоже, це було беззаперечне рішення, неначе мене осяяла думка.

— Я можу дістати трохи грошей, — сказала я, згодом відчуваючи відразу до такого свого завзяття. — Моя мама залишає свій гаманець завжди повсюди.

Це була правда. Я постійно натикалася на гроші: