Дівчата - Емма Клайн
— Ти не міг би поквапитися? — шикнула я до Тедді, і він приглушено відповів, риючись далі, аж доки нарешті не витяг кілька нових банкнот.
Він засунув коробку знову на верхню полицю, важко дихаючи, доки я рахувала.
— Шістдесят п’ять, — сказала я. Склавши їх і зігнувши, вийшла чималенька пачка.
— Хіба цього недостатньо?
По його обличчю, по тому, як він важко дихав, було видно, що якби я вимагала більше, то він би знайшов спосіб дістати їх. Якась часточка мене хотіла цього. Наповнюватися цією новою силою, бачити, як довго я зможу продовжувати це. Але тоді в двері забіг Тікі, збентеживши нас обох. Собака важко дихав, притиснувшись до ніг Тедді. Я побачила, що навіть язик собаки був у плямах, рожевий у чорну цятку.
— Цього буде досить, — сказала я, кладучи гроші до кишені.
Під вологими шортами почало чесатися тіло від хлору.
— Тож коли я зможу отримати товар? — запитав Тедді.
Лише за якусь мить я змогла зрозуміти його багатозначний погляд: дурман, який я йому обіцяла. Я вже майже забула, що не просто так виманила гроші. Коли він побачив вираз мого обличчя, то поправив себе:
— Тобто не поспішай. Якщо на це знадобиться якийсь час, то нехай.
— Важко сказати. — Тікі обнюхував мій пах; я відштовхнула його ніс різкіше, ніж хотіла. У мене раптом виникло палке бажання вибратися з кімнати. — Мабуть, зовсім скоро, — сказала я, починаючи повертатися до дверей. — Я занесу, як тільки дістану.
— О, так, — сказав Тедді. — Так, гаразд.
Біля вхідних дверей у мене з’явилося тривожне відчуття, що Тедді гість, а я господар. Від вітру дзвіночки над ґанком бриніли тоненькою піснею. Сонце, дерева і світлі пагорби вдалині, здавалось, обіцяли велику свободу, і я вже почала забувати, що щойно зробила, задумавшись про інше. Приємні, значимі прямокутники складених банкнот у мене в кишені. Коли я глянула на веснянкувате обличчя Тедді, мене пройняла хвиля нестримної, доброчесної прихильності, — він був неначе моїм маленьким братиком. Ніжність, з якою він няньчив кошеня із сараю.
— Побачимось, — сказала я, нахилившись, щоб поцілувати його в щічку.
Я хвалила себе за люб’язність цього жесту, за доброту, але тоді побачила, що Тедді повернувся, намагаючись стегнами приховати ерекцію, що вперто відтісняла джинси.
7
Я могла проїхати більшу частину дороги до ранчо на велосипеді. На Едоб Роад не було транспорту, лише час від часу траплявся мотоцикл чи фургон для перевезення коней. Якщо машина і проїжджала, то зазвичай вона рухалась у бік ранчо і мене підвозили, мій велосипед наполовину виглядав з вікна машини. Це були дівчата в шортах, сандалях на дерев’яній підошві. Хлопці, які часто витали десь серед хмар, а тоді, приголомшено усміхаючись, поверталися, немов з подорожі в космос. Ми ледь помітно кивали один одному, налаштовані на одну невидиму хвилю.
Не те, щоб я не могла пригадати, яке в мене було життя до того, як я зустріла Сюзен та інших, але воно було обмежене і передбачуване, предмети і люди рухалися за своєю чітко визначеною траєкторією. Жовтий торт, який мама завжди готувала мені на дні народження, обов’язково мав бути густий і охолоджений у морозилці. Дівчата в школі обідали на асфальті, посідавши на перевернуті рюкзаки. Відтоді, як я зустріла Сюзен, моє життя набуло сильного, незбагненного полегшення, я відкрила для себе світ, що виходив за межі мені відомого, знайшла потаємний хід за книжковою шафою. Я ловила себе на тому, що досить було одного шматка соковитого яблука, аби пробудити в мені вдячність. Розташування дубового листя над головою утворювало конденсат з тепличною концентрацією, ключ до загадки, яку я й не думала, що хтось може спробувати розгадати.
Я йшла слідом за Сюзен повз припарковані перед головним будинком мотоцикли, здавалось, такі ж великі і важкі, як бики. Чоловіки в джинсових жилетах сиділи поруч на валунах і курили. В атмосфері панував різкий запах, який надходив від загонів лам, дивний запах сіна, поту і висушеного сонцем лайна.
— Агов, кицюні! — окликнув нас один з чоловіків, напруживши свій, схожий на вагітний, живіт під сорочкою.
Сюзен усміхнулась у відповідь, проте потягла мене за собою.
— Якщо затримаєшся, то вони просто накинуться на тебе, — сказала вона, відводячи плечі назад, щоб було краще видно її груди. Коли я глянула через плече, чоловік затріпотів до мене язиком, швидко, мов змія.
— Проте Рассел може допомагати всіляким людям, — сказала Сюзен. — І розумієш, менти не зв’язуються з хлопцями на мотоциклах. Це важливо.
— Чому?
— Тому що, — сказала вона так, неначе це було очевидним. — Копи ненавидять Рассела. Вони ненавидять будь-кого, хто намагається звільнити людей від установленого ладу. Але вони тримаються подалі, якщо ці хлопці тут. — Вона похитала головою — Щоб лягаві опинилися тут — нізащо. У них блискучо-чорні туфлі, дідько б їх ухопив.
Я нагромаджувала свої особисті праведні узгодження: я була на боці істини. Я йшла за нею до галявини за будинком, до багаття, звідки хором доносився гомін голосів. Тісно зв’язані гроші були в мене в кишені, і я не раз намагалася сказати Сюзен, що принесла їх, але тоді починала панікувати, хвилюючись, що це замала пожертва. Нарешті я зупинила її, торкнувшись її плеча, перш ніж ми приєдналися до решти.
— Я можу дістати ще, — схвильовано сказала я. Мені хотілося, щоб вона лише знала про наявність цих грошей, уважаючи, що віддати їх Расселу маю я сама. Але Сюзен швидко розвіяла цю думку. Я намагалась не звертати увагу на те, як хутко вона вихопила купюри з моєї руки, і очима перерахувала їх. Я побачила, що сума її приємно вразила.
— Добра дівчинка.
Сонце відбивалося від жерсті навісів і пробивалося крізь дим у повітрі. Хтось запалив ароматичну паличку, і вона досі тліла. Очі Рассела пробіглися
