Дівчата - Емма Клайн

— Я зовсім не люблю їзду, — сказала Саша, хоробро згладжуючи ситуацію. — Я страшенно стомлююсь на цих вузеньких дорогах. До того ж він їздить, немов божевільний. На неймовірній швидкості. Вона обперлась об стійку, позіхнула.

— Не виспалася? — запитала я.

Вона сказала мені, що випробовувала багатофазовий сон і залишилася незадоволеною.

— Це було надто незвично, — мовила вона. Крізь сорочку проглядались її соски.

— Багатофазовий сон? — запитала я, скромно затягуючи халат.

— Томас Джеферсон робив так. Спиш по годині шість разів на тиждень.

—І не спиш решту часу?

Саша кивнула.

— Перші кілька днів усе чудово. Але я втомилася. Здавалось, я вже не зможу спати знову нормально.

Я не могла поєднати дівчину, яку я чула минулої ночі, з дівчиною, що стояла зараз переді мною, розповідаючи про експерименти зі сном.

— У чайнику достатньо окропу, якщо щось хочеш, — сказала я, але Саша похитала головою.

— Я не їм зранку, як балерини, — вона глянула у вікно, щоб побачити олив’яне простирадло. — Ви купалися тут?

— Ви тут узагалі купаєтесь?

— Дуже холодно, — я лише іноді бачила серфінгістів, які наважувались покататись на хвилях, їхні тіла повністю вкривав неопрен, капюшони на головах.

— Проте ви заходили?

— Ні.

На обличчі Саші з’явилося співчуття. Неначе я пропустила очевидну насолоду. Але ніхто не купався, я задумалася про відчуття захищеності свого життя в цьому чужому будинку, про вузький коловорот своїх днів.

— До того ж там акули, — додала я.

— Насправді вони не нападають на людей, — сказала Саша, знизуючи плечима.

Вона здавалася зовсім виснаженою, неначе після важкої хвороби. Я спробувала виявити бодай якийсь осад минулої порнографічної ночі, але нічого не було. Її обличчя було блідим і безневинним.

Сусідство Саші, бодай на день, потребувало дотримання певних норм. Власне перебування в домі іншої особи передбачало, що не можна жити по-свинськи, не можна залишати шкірку від апельсина в раковині. Я переодягнулась одразу після сніданку, замість того, щоб тягати халат увесь день. Нафарбувалася тушшю із майже висохлого тюбика. Це були звичні людські турботи, щоденні справи — не більше, але я тривалий час прожила наодинці і вже позбулася тих звичок — я вважала, що заради себе не варто докладати таких зусиль.

Спливло багато часу відтоді, як я востаннє жила з кимось, а саме з чоловіком, який був викладачем на курсах англійської мови при одному з фіктивних коледжів, розрекламованих на лавочках автобусних зупинок. Студентами здебільшого були багаті іноземці, які хотіли стати дизайнерами відеоігор. Я здивувалася, що подумала про нього, про Девіда, що згадала час, коли уявляла життя з кимось. Нехай це не було коханням, проте було приємним захопленням, яке могло його замінити. Мила тиша, що була між нами під час їзди на машині. Те, як я одного разу побачила, що він дивиться на мене, коли ми гуляли в парку.

Але тоді все почалося — жінка стукала в двері в незвичний час. Щітка для волосся кольору слонової кості, яка належала ще моїй бабусі, зникла з ванної кімнати. Я ніколи не розповідала Девіду про деякі речі, тож якою б не була наша близькість, її було мимоволі зіпсовано, неначе яблуко черв’яком. Моя таємниця була глибоко захована, але вона була. Можливо, причиною того, що сталось, і були інші жінки. Я залишила відкритим простір для таких секретів. Хай там як, але цікаво, на скільки добре можна знати іншу людину?

Я припускала, що ми з Сашею проведемо решту дня в чемній тиші. Що Саша заховається, як мишка. Вона була досить чемною, але згодом її присутність ставала очевидною. Я побачила, що вона залишила відкритими двері холодильника, заповнивши кухню дивним гулом. Її спортивну кофту на столі, книжку про Еннеаграму, розгорнену на стільці. В її кімнаті гучно лунала музика з колонок ноутбука. Це здивувало мене — вона слухала співачку, жалібний голос якої був вічний для певного типу дівчат, яких я пам’ятала з коледжу. Дівчат, замучених ностальгією, дівчат, які запалювали свічки і допізна місили тісто на хліб босоніж у костюмах акробатів.

Мені не раз траплялися речі, які нагадували про пережитки минулого, — пережитки шістдесятих можна побачити повсюди в цій частині Каліфорнії. Рвані клаптики молитовних прапорців на дубах, фургони без коліс, навічно припарковані на полях. Чоловіки похилого віку в декоративних сорочках з цивільними дружинами. Але це були передбачувані сліди шістдесятих. Чому б це Саші ними цікавитися?

Я зраділа, коли Саша увімкнула іншу музику. Жінка виконувала пісню в готичному стилі під електропіаніно, якої я раніше ніколи не чула.

Того дня я спробувала подрімати, але не змогла заснути. Я лежала, зосередивши погляд на обрамленому фото, що висіло над комодом: піщана дюна, вкрита травою м’ятного кольору. На огидному павутинні по кутках. Я неспокійно крутилася на простирадлах. Я надто переймалась тим, що Саша була в сусідній кімнаті. Музика на ноутбуці грала протягом усього дня, крім того, на фоні пісень іноді я чула звуки натискання кнопок, гудки і дзвінки. Що вона робила — грала в ігри на телефоні? Переписувалась із Джуліаном? Мені раптом стало болісно усвідомлювати, що вона, мабуть, почувається самотньою.

Я постукала в двері, але музика грала надто гучно. Я спробувала ще раз. Нічого. Мені стало ніяково від прояву наполегливості, я хотіла чимдуж тікати до своєї кімнати, але в дверях з’явилася Саша. Її обличчя досі було сонним, волосся скуйовджене від подушки — можливо, вона теж намагалась, подрімати.

— Хочеш чаю? — запитала я.

Минула якась мить, перш ніж вона кивнула, неначе вона забула, хто я.

Саша сиділа за столом мовчки. Розглядала нігті, позіхаючи від страшенної нудьги. Я згадала цю позу зі своєї юності — висунувши щелепу вперед, дивилася з вікна автомобіля, неначе несправедливо затриманий в’язень, увесь час бажаючи, щоб моя мама сказала що-небудь. Саша чекала, що я порушу її мовчання, запитаю щось, і я відчувала її погляд на собі, коли наливала чай. Приємно було бути об’єктом для обзору, навіть незвично. Я взяла чималі чашки і розклала віялом гречані крекери, хоч вони і були трохи несвіжі. Я хотіла подати їй, але побачила, що тарілка вже стояла просто перед нею.

Чай був надто гарячий; ми сиділи мовчки, нахилившись над чашками, моє обличчя стало вогким від легкої пари. Коли я запитала, звідки Саша родом, вона відповіла, кривляючись.

— З Конкорду. Відстій.

— Ти вчишся в університеті разом з Джуліаном?

— Джуліан не вчиться