Дівчата - Емма Клайн

Саша вертілася на стільці, неначе мала дитина.

— Гляньте на нас, — засміялась вона. — Добряче гуляємо. — Вона зробила ковток пива, а тоді запила його водою, що, як я помітила, було її звичкою, проте було вже видно, що вона перебрала. — Я навіть рада, що Джуліана немає тут, — сказала вона.

Ці слова, здавалось, викликали в неї глибоке хвилювання. До того часу я розуміла, що не варто збивати її з пантелику, а натомість дати можливість досягнути критичної мети. Вона випадково вдарила ногою по барній стійці, від неї тхнуло пивом.

— Він не сказав мені, що їде, — промовила вона. — У Гумбольдт. — Я вдала, що здивувалася. Вона мляво усміхнулася — Я не змогла знайти його сьогодні зранку і просто подумала, що він, можливо, вийшов. Це трохи дивно, правда? Що він просто поїхав?

— Так, дивно. Може, це було надто завбачливо, але я з настороженістю ставилася до виправдань Джуліана.

— Він написав мені вибачення. Думаю, він хотів, щоб ми поговорили про це.

Вона потягнула пива. Мокрим пальцем намалювала смайлик на дерев’яній стійці. — Ви знаєте, чому його вигнали з Ірвіна? Вона частково відчувала запаморочення, а частково обережність. — Чекайте, — сказала Саша. — Ви ж не збираєтеся сказати його батькові, еге ж?

Я похитала головою, як це зазвичай роблять дорослі, готові зберегти таємницю підлітка.

— Гаразд, — Саша зробила глибокий вдих. — У нього там був учитель інформатики, якого він ненавидів. Припускаю, він був якимось нікчемою. Учитель. Він не дозволив Джуліану перездати контрольну, хоч знав, що в такому разі Джуліан провалиться. Тож Джуліан пішов до будинку того типа і щось зробив його собаці. Нагодував його чимось, від чого той захворів. Якимось відбілювачем чи пацючою отрутою, насправді я не знаю, чим саме. — Саша подивилася мені у вічі: — Собака помер. Цей старий собака.

Я щосили намагалася, щоб моє обличчя не перекосилось. Простота, з якою вона це все розповідала, без будь-якої зміни інтонації, робило цю історію ще гіршою.

— У школі знали, що він зробив це, але вони не могли цього довести, — сказала Саша. — Тож вони виключили його за інше, але він аж ніяк не міг повернутися. Оце так лажа. — Вона глянула на мене — Ви так не думаєте?

Я не знала, що відповісти.

— Він сказав, що аж ніяк не хотів убивати його, просто волів, аби той захворів. — Саша говорила нерішучим тоном, обдумуючи кожне слово — Це ж не так погано, правда?

— Я не знаю, — сказала я. — Як на мене, то звучить погано.

— Але я живу з ним, — мовила Саша. — Він оплачує оренду і все таке.

— Завжди є місця, куди можна піти, — сказала я.

Бідна Саша. Бідні дівчата. Світ годує їх обіцянками про любов. Як сильно вони потребують її і як мало більшості з них випадає нагода її отримати. Улесливі естрадні пісні, сукні, які в каталогах підписують такими словами, як «захід» чи «Париж». А тоді мрії відбираються з такою шаленою силою; як на руку, що крутить ґудзик, ніхто не звертає увагу, так і на чоловіка, який кричить на свою дівчину в автобусі. Жаль щодо Саші стиснув мені горло.

Вона, мабуть, відчула мій сумнів.

— Хай там як, — сказала вона. — Це було давно.

Ось що таке, мабуть, материнський інстинкт, подумала я, дивлячись, як Саша висушує пляшку і по-хлопчачому витирає рота. Відчувати неочікувану безмежну ніжність до когось, хто, здавалось, з’явився нізвідки. Коли більярдист підсів до нас, я хотіла прогнати його, але Саша широко усміхнулася, виставляючи свої загострені зуби.

— Привіт, — сказала вона, і він купив нам ще по склянці пива.

Саша пила жваво. Вона вагалася між страшенною нудьгою і маніакальним інтересом, удаваним чи ні, до того, що говорив чоловік.

— Ви обоє з іншого міста? — запитав він. У нього було сиве довге волосся, перстень з бірюзою — ще один привид шістдесятих. Можливо, ми навіть перетиналися тоді, ходили однією протоптаною стежкою. Він підтягнув штани. — Сестри?

Його голос відверто намагався ввести мене в діапазон своїх зусиль, тож я ледь не засміялася. Досі, навіть сидячи поруч з Сашею, я могла бути предметом чиєїсь уваги. Це було приголомшливо пригадати напругу, бодай посередницьку. Як воно відчувати, що ти бажана. Можливо, Саша настільки звикла до цього, що навіть не помічала. Поспіхом наздоганяла власне життя, з упевненістю у кращій траєкторії.

— Це моя мама, — сказала Саша. Вона підморгнула мені, щоб я підтримала її жарт.

Я так і зробила. Я обійняла її.

— Ми подорожуємо разом — мати і донька, — сказала я. — Перш за все ми їдемо в Еуріку.

— Шукачки пригод! — вигукнув чоловік, грюкнувши по столу. Ми дізналися, що його звали Віктор. Фоновими шпалерами його телефону було зображення ацтека, який, за його словами, володів такими силами, що навіть просто споглядання цієї картинки робило тебе розумнішим. Він був переконаний, що всі події світу є результатом організації постійних непростих зговорів. Він вийняв доларову купюру, щоб показати нам, як ілюмінати спілкувались одне з одним.

— Навіщо таємному товариству викладати свої плани на загальновживані купюри? — запитала я.

Він кивнув, неначе очікував на це питання.

— Щоб показати розмах своєї сили.

Я заздрила, з якою впевненістю Віктор міг говорити про ідіотську систему протестантів. Ця віра — що світ має видимий порядок, і все, що нам залишається, — це шукати символи — неначе зло — це код, який можна зламати. Він і далі говорив. Його зволожені випивкою зуби мали сіруватий відтінок. Він наводив багато прикладів зговорів, щоб пояснити нам усе детально, повідав нам чимало прихованої інформації. Він говорив про «встановлення справедливості». Про «приховані частоти» і «тіньові управління».

— Вау, — з удаваною серйозністю мовила Саша. — Мамо, ти знала таке?

Вона досі називала мене мамою, в її голосі було перебільшення й іронія, проте мені знадобився якийсь час, щоб побачити, яка вона була п’яна. Щоб зрозуміти, якою п’яною була і я. Неонові написи згасли, барменша курила на вході. Я спостерігала, як вона затоптала недопалок, в’єтнамки ковзали їй по нозі. Віктор сказав, що дуже приємно бачити, як добре ми ладнаємо з Сашею.

— Не часто побачиш таке в наш час. — Він замислено кивнув.