Дівчата - Емма Клайн
— Його лапи всі мокрі, — сказала я. — Він забруднить усю підлогу.
— Батьків немає вдома, тож нічого страшного. — Тедді стояв у дверях, незграбно випромінюючи атмосферу сподівання; чи не задумувався він, що ми могли б позависати разом?
Він стояв там, схожий на нещасних хлопців, які іноді без будь-яких на те причин досягають ерекції, стоячи біля дошки, — було очевидним, що він підвладний іншій силі. Можливо, те, що в мене вже був секс, створювало мені новий образ.
— Гаразд, — сказала я. Я боялася розсміятися. Тедді здавався таким розгубленим. — Побачимося.
Тедді прокашлявся, щоб спробувати говорити нижчим голосом.
— Вибач, — мовив він. — Якщо Тікі надокучав тобі.
І звідки лише в мене з’явилася думка, що я могла б використати Тедді? Чому мій розум одразу ж обрав цей варіант? Будучи всього двічі на ранчо після вечірки сонцестояння, я вже почала осягати певні шляхи бачення світу, деякі звички логічного мислення. Суспільство переповнене безвольними людьми, казав Рассел, паралізованими людьми, які перебувають у полоні корпоративних інтересів, і покірними, як лабораторні шимпанзе під дією лікарських препаратів. Ті з нас, хто живе на ранчо, перебувають на зовсім іншому рівні, борються із жалюгідними поривами. То й що, якщо тобі доведеться використати безвольну людину для досягнення вищих цілей, вищих світів? Викресливши себе зі старого контракту, говорив нам Рассел, відмовившись від безглуздих залякувальних тактик занять з вивчення громадянського права, молитвословів, кабінету директора, ти побачиш, що немає такого поняття, як правильно чи неправильно. Він спростовував ці поняття, прирівнюючи їх до викопаних реліквій, таких як медалі не чинного режиму.
Я попросила в Тедді попити. Я мала на увазі лимонад чи газовану воду — що принесе. Його рука нервово тремтіла, коли він подав мені склянку.
— Дати серветку? — запитав він.
— Ні, — мені здалося, що викрилася його надмірна увага і я трохи розсміялася. Я лише починала вчитися, як то воно бути об’єктом споглядання. Я зробила великий ковток. Склянка була повна горілки, ледь розведеної апельсиновим соком. Я закашлялася.
— Твої батьки дозволяють тобі пити? — запитала я, витираючи рот.
— Я роблю, що хочу, — відповів він гордовито і невпевнено водночас. Його очі блищали. Я бачила, що він задумався над тим, що сказати далі. Було дивно спостерігати, як хтось зважує і переймається своїми діями, натомість щоб перейматися самій. Чи відчував те саме Пітер поруч зі мною? Обмежену терплячість, відчуття сили, яка здавалася п’янкою і злегка прикрою. Обличчя Тедді вкрите ластовинням, рум’яне і напружене — він був усього на два роки молодший від мене, але різниця була істотна. Я зробила великий ковток зі склянки, а Тедді прокашлявся.
— У мене ще дурман є, якщо хочеш, — сказав він.
…
Тедді повів мене до своєї кімнати, чекаючи, доки я розглядала його хлопчачі новинки. Здавалось, їхнім призначенням було радувати око, проте це був усього лише якийсь непотріб: капітанський годинник, стрілки якого завмерли, давно забута мурашина ферма, пожолоблена і вкрита цвіллю. Частина скляного наконечника для стріли, глечик з одноцентовими монетами, зеленими і смердючими, як затонулі скарби. Зазвичай я намагалася б підтримувати дружню розмову з Тедді. Запитала б його, звідки в нього наконечник чи розповіла б йому про те, що знайшла цілий такий, з вулканічного скла, з таким гострим кінцем, що можна порізатися до крові. Але я усвідомлювала, що змушена зберігати зарозумілу холоднокровність, таку саму, як Сюзен того дня в парку. Я вже почала розуміти, що захват іншої особи вимагав дечого від тебе. Що поруч з цією особою необхідно дотримуватись певного образу. Трава, яку Тедді витяг з-під ковдри, була коричнева і подрібнена, навряд чи її можна було курити, проте він витяг кульок з різким почуттям власної гідності.
Я засміялася:
— Вона якась брудна чи що. Ні, дякую.
Його неначе ошпарило, він встромив кульок глибоко до кишені. Це був його козир, як я зрозуміла, тож він не очікував на провал. Як довго той кульок там пролежав, придавлений матрацом, чекаючи, коли його розгорнуть? Раптом мені стало шкода Тедді, виріз його смугастої сорочки аж залип брудом. Я сказала собі, що в мене ще є час, аби просто піти. Щоб покласти вже порожню склянку, безтурботно подякувати і повернутися до себе додому. Дістати гроші можна й іншим способом. Але я залишилася. Він дивився на мене, сидячи на ліжку, збентеженим і пильним поглядом, неначе, якби він відвернувся, то це б розрушило виняткове заклинання моєї присутності.
— Я можу дістати тобі справжню травку, якщо хочеш, — сказала я. — добру травку. Я знаю одного хлопця.
Його вдячність бентежила.
— Справді?
— Безсумнівно. — Я бачила, що він звернув увагу на те, як я поправляла шлейку купальника. — В тебе є якісь гроші при собі? — запитала я.
У нього було три долари в кишені, м’які, туго згорнені в кульку і він, не вагаючись, простяг їх мені. Я заховала купюри з серйозним виразом обличчя. Навіть заволодівши тією невеличкою сумою грошей, у мені загорілася нав’язлива внутрішня необхідність, бажання побачити, чого я варта. Я захопилась зважуванням. Якщо ти вродлива, якщо ти бажана, це робить тебе ціннішою. Я робила чисто комерційні висновки. І, можливо, це те, що я вже відчувала у стосунках з людьми — мурашки від дискомфорту, від відчуття обманності.
— А в твоїх батьків? — запитала я. — У них є десь гроші?
Він кинув на мене швидкий погляд.
—Їх же немає, чи не так? — я нетерпляче зітхнула. — Тож хто знатиме?
Тедді прокашлявся. Перемінився на лиці.
— Так, — сказав він. — Я подивлюся.
Собака плутався нам під ногами, коли я піднімалася сходами слідом за Тедді. До похмурої кімнати його батьків, кімнати, яка, здавалось, була знайомою, — склянка несвіжої води на тумбочці, лакований піднос із пляшечками з парфумами — а також незнайомою водночас, батькові штани, кинені в кутку, м’яка лавка біля ліжка. Я нервувалася і могла з упевненістю сказати, що Тедді теж. Це здавалося якимось збоченням перебувати в спальні його батьків серед білого дня. Сонце було жарке, де воно виходило за межі тіней, яскраво окреслюючи їх.
Тедді
