Дівчата - Емма Клайн
— О, ні, — сказала Сюзен, струшуючи останню свою сигарету через вікно. — Ти не маєш цього робити. Хоч ти мила дитина, — сказала вона. — Дякую, що запропонувала.
— Я хочу.
Вона стисла губи, імітуючи нерішучість, розпалюючи в мені внутрішній протест.
— Мені не хочеться, щоб ти робила те, чого не хочеш. — Вона усміхнулася. — Це зовсім не те, чого мені хотілося.
— Але я справді хочу цього, — сказала я. — Я хочу допомогти.
Сюзен помовчала якусь мить, а тоді усміхнулась, не оглядаючись.
— Гаразд, — сказала вона. Я вловила офіційне підтвердження в її голосі. — Ти хочеш допомогти, то можеш допомогти.
Завдання, що постало переді мною, зробило мене шпигуном у будинку матері, а її — не зовсім розумною наміченою жертвою. Я змогла навіть перепросити за нашу сварку, коли ми зіткнулися того вечора в тихому коридорі. Моя мати злегка знизала плечима, але прийняла мої вибачення, зухвало посміхнувшись. Зазвичай мене зачепила б така посмішка, але нова я лише опустила голову, з принизливим каяттям. Я вдавала доньку, яка поводиться так, як і мала б поводитися. Якась часточка мене була в захваті від знань, які я приховувала від неї: щоразу, як я дивилася на неї чи говорила з нею, я брехала. Ніч з Расселом, ранчо, я керувалася лише цією прихованою частиною свого життя. Вона ж бо могла знати лише про недоїдки з мого старого життя, зовсім висохлі недогризки.
— Ти вдома так рано, — сказала вона. — Я думала ти, мабуть, знову залишишся спати в Конні.
— Мені не хотілося.
Було дивно почути знову про Конні, неначе відлуння донеслося зі звичного світу. Я була навіть здивована, що відчувала звичайний голод. Я хотіла, щоб світ перемінився і зміни ці були такими ж очевидними, як те, що латка — це розпізнавальна ознака дірки.
Моя мати розм’якла.
— Я тільки рада, тому що хотіла провести більше часу з тобою. Лише ми вдвох. Давно таке було, так? Можливо, я приготую бефстроганов, — сказала вона. — Чи тюфтельки. Що скажеш?
Я з підозрою сприйняла її пропозицію: вона не купувала їжу для дому, окрім якщо я писала їй у повідомленні, яке вона могла прочитати, коли поверталася з групи. До того ж ми взагалі не їли м’яса. Сел сказала моїй мамі, що їсти м’ясо — це те ж саме, що їсти страх, а від поглинання страху збільшується вага.
— Тюфтельки було б чудово, — погодилась я. Мені не хотілося звертати увагу на те, як це ощасливило її.
…
Мама увімкнула радіо на кухні, і слухала несерйозні, спокійні пісні, що подобалися мені, коли я була дитиною. Каблучки з діамантами, прохолодні струмки, яблуні. Якби Сюзен чи навіть Конні побачили, що я слухаю таку музику, мені було б соромно — вона була спокійна, весела і старомодна — але в мене була стримана, прихована любов до цих пісень, мама наспівувала ті частини, які знала. Радісно, з надмірним ентузіазмом, тож було легко зануритися в атмосферу її легковажності. Її постать була сформована в юності багаторічними кінними показами, на яких вона усміхалася зі спин лискучих арабських коней, стрази, що вкривали комірець, виблискували від вогнів арени. Вона здавалася мені такою загадковою, коли я була молодша. Я відчувала сором’язливість, коли бачила, як вона ходить по дому в нічних капцях. Я примушувала її розповідати про походження кожної ювелірної прикраси в шухляді, як вірш.
Будинок був чистий, крізь вікна проглядалася темна ніч, я ступала босими ногами на розкішні килими. Це була абсолютна протилежність ранчо, і я усвідомлювала, що мала б почуватись винувато — що це було неправильно почуватися так затишно, хотіти їсти їжу разом зі своєю матір’ю серед манірності нашої охайної кухні. Що робила Сюзен та інші дівчата в цей момент? Це було несподівано важко собі уявити.
— Як там Конні? — запитала вона, гортаючи картки з написаними від руки рецептами.
— Чудово. — Так, мабуть, і було. Споглядає залиплі їжею брекети Майї Лопес.
— Знаєш, — сказала мама, — вона завжди може приходити сюди. Останнім часом ви проводите страшенно багато часу в її домі.
—Її батько не проти.
— Я сумую за нею, — сказала вона, оскільки завжди була зачарована Конні, неначе нестерпна незаміжня тітка. — Було б непогано поїхати в подорож до Палм-Спрінгс чи ще кудись. — Було очевидним, що вона вичікувала момент, аби запропонувати це — Можеш запросити Конні, якщо хочеш.
— Я не знаю. Було б непогано. Ми з Конні штовхались би на душнім заднім сидінні, попиваючи коктейлі, придбані на фініковій фермі за межами Індіо.
— М-м, — промимрила вона. — Ми могли б поїхати через кілька тижнів. Але знаєш що, люба, — пауза. — Френк, можливо, теж поїде.
— Я не збираюсь їхати в подорож з тобою і твоїм залицяльником.
Вона спробувала усміхнутися, але я бачила, що вона ще не все сказала:
— Люба, — почала вона. — Як же ми тоді житимемо разом…
— Що? — я шкодувала, що голос мимовільно став грубим, тим самим зменшуючи мою авторитетність.
— Не зараз, звичайно, що ні, — її рот зморщився. — Але якщо Френк переїде…
— Я теж живу тут, — сказала я. — Ти збиралася просто дозволити йому переїхати одного дня, навіть не сказавши мені?
— Тобі чотирнадцять.
— Це дурниці.
— Агов! Трохи легше, — сказала вона, встромивши руки під пахви. — Я не знаю, чому ти така груба, але ти маєш припинити це негайно. — Близькість благального виразу обличчя, очевидна засмученість — це викликало біологічну відразу до неї, як коли я відчувала запах металу у ванній кімнаті і знала, що це в неї місячні. — Я намагаюся зробити добру річ, — сказала вона, — запрошую твою подругу разом з нами. Можна зупинитися на цьому?
Я засміялася, але посмішка моя виражала відразу до зради. Ось чому вона хотіла приготувати вечерю. Усе здавалося ще гіршим від того, що я так швидко зраділа.
— Френк — йолоп.
Її обличчя спалахнуло, але вона змушувала себе заспокоїтися.
— Що це за ставлення? Це моє життя, зрозуміла? Я хочу лише трішечки щастя, — сказала вона,
