Дівчата - Емма Клайн

Я не знала напевне, чи це була інформація, яку знав Ден. Я спробувала пригадати, що чула від нього, коли ми востаннє розмовляли. Ден говорив про сина із покірливою смиренністю, вдаючи байдужого батька. Він безтурботно позіхнув кілька разів: хлопці є хлопці. Джуліан був зірвиголовою у старшій школі, проте Ден висловлювався про це поблажливо.

— Ви вже давно разом? — запитала я.

Саша сьорбнула чаю.

— Кілька місяців, — відповіла вона. Її обличчя оживилося, неначе розмова про Джуліана була джерелом життєвої енергії. Вона, мабуть, вже пробачила йому, що він її залишив. Дівчатам добре вдається згладжувати такі моменти розчарування. Я подумала про минулу ніч, її надмірні стогони. Бідна Саша.

Вона, мабуть, вірила, що будь-який смуток, будь-який спалах хвилювання з приводу Джуліана були проблемою, яка розв’язувалася на рівні логіки. Смуток у такому віці має особливе розуміння обмеження волі: ти стаєш на диби і виступаєш проти зобов’язань перед батьками, школою і віком, проти речей, які стримують тебе від щастя, що чекає на тебе. Коли я навчалась на другому курсі коледжу, то в мене був хлопець, який з придихом говорив про втечу до Мексики — у мене в голові не вкладалося, що ми більше не зможемо тікати з дому. Також я не уявляла, заради чого тікати, крім теплішого повітря і частішого сексу. Тепер я стала старшою, і бажані погляди на майбутнє самі собою стали не такими втішними. Я завжди могла відчути певну форму пригніченого настрою, який не поліпшується, а наростає, викликаючи здавлене і знайоме відчуття, неначе простір заповнює сумне забуття готельного номера.

— Послухай, — сказала я, безглуздо незаслуженим, батьківським тоном. — Сподіваюсь, Джуліан гарно до тебе ставиться.

— А чому він має ставитися негарно? — мовила вона. — Він мій хлопець. Ми живемо разом.

Я могла з легкістю уявити, що малося на увазі під цим проживанням. Помісячна оренда квартири, у якій пахне замороженими продуктами і «Клороксом», а на матраці постелена дитяча ковдрочка Джуліана. Такі дівочі штучки, як свічка біля ліжка. Не те, щоб я жила набагато краще.

— Ми. Можливо, знайдемо квартиру з пральною машинкою, — сказала Саша знову зухвалим тоном, до якого вона вдавалась, коли говорила про їхнє убоге сімейне вогнище. — Мабуть, через кілька місяців.

— А твої батьки не заперечують, що ти живеш з Джуліаном?

— Я можу робити, що захочу, — вона заховала руки в рукави спортивної кофти Джуліана. — Мені вісімнадцять.

Це не могло бути правдою.

— Крім того, — сказала вона, — а ви хіба були не мого віку, коли були в тій секті?

Її тон нічого не виражав, але я уявила в’їдливий натяк на обвинувачення.

Не встигла я нічого сказати, як Саша встала з-за столу і нахилилася до холодильника. Я спостерігала за її показною чванливістю, легкістю, з якою вона дістала одну із привезених ним склянок пива. Контур сріблистих гір виблискував на етикетці. Вона зустрілася зі мною поглядом.

— Будете? — запитала вона.

Як я зрозуміла, це був тест. Чи я одна з тих дорослих, яких краще проігнорувати або пожаліти, чи, можливо, зі мною можна поговорити. Я кивнула, і Саша розслабилася.

— Не ловіть ґав, — мовила вона і підкинула до мене пляшку з пивом.

Ніч настала швидко, як це буває на узбережжях, де немає будівель, які б змішували фарби перемін. Сонце було так низько, що можна було просто дивитися на нього, спостерігаючи, як воно зникає з виду. Ми обоє випили по кілька склянок пива. На кухню закрадалась темрява, але жодна з нас не вставала, щоб увімкнути світло. Усе набувало нечітких тіней, м’яких і царствених, меблі перетворювалися на форми. Саша запитала, чи ми можемо розкласти багаття в каміні.

— Він газовий, — пояснила я. — І не працює.

Багато речей у домі були або зламані, або забуті: годинник на кухні зупинився, ручка шафи відвалилась і залишилась у мене в руці. З кутків я вимела чимало виблискуючих мух. Будинок потребував постійного, сталого проживання, аби запобігти занепаду. Навіть моя присутність протягом останніх кількох тижнів не залишила великого сліду.

— Але ми можемо спробувати розвести його у дворі, — мовила я.

…

Піщана ділянка за гаражем була захищеною від вітру, мокре листя вкрило сидіння пластикових стільців. Колись тут була свого роду вогнищева яма, каміння розкидане серед безглуздих археологічних реліквій сімейного життя: додаткові деталі від забутих іграшок, схоже, погризений уламок фрісбі. Ми обоє зосередилися на поспішній підготовці, на завданнях, які допускали дружню мовчанку. Я знайшла в гаражі стосик газет трирічної давності і в’язку дров з міського універмагу. Саша підкотила ногою каміння назад до кола.

— Я ніколи не вміла цього робити, — сказала я. — Це доведеться робити тобі, гаразд? Дрова треба скласти в якусь фігуру?

— Неначе будиночок, — сказала Саша. — Має бути схоже на будку. — Вона ногою поправила коло. — Ми часто ходили в походи в «Йосеміте», коли я була маленька.

Саша фактично сама розвела вогонь: присівши на пісок, підтримувала рівномірний потік повітря, приручала полум’я, аж доки воно достатньо не розгорілося.

Ми сіли на пластикові стільці, поверхня яких була вигравірувана піском і вітром. Я підсунулася ближче до вогнища — я хотіла відчути жар, спітніти. Саша сиділа мовчки, дивлячись на язики полум’я, але я усвідомлювала, що в голові в неї гуде, що подумки вона десь далеко. Можливо, вона уявляла, що робив Джуліан у Ґарбевіллі. Уявляла старий бавовняний матрац, на якому йому доведеться спати, накрившись рушником замість ковдри. Його пригоди. Як, мабуть, чудово бути двадцятирічним хлопчиною.

— Те, про що говорив Джуліан, — сказала Саша. Вона прочистила горло, намагаючись приховати свою очевидну цікавість. — Ви були закохані в того типа чи як?

— Рассела? — сказала я, тикаючи паличкою у вогонь. — Я не розглядала його в цьому ракурсі.

Це було правдою: інші дівчата обступали Рассела, стежили за його рухами і настроєм, неначе за погодними умовами, але в моїх думках він був далеко. Як улюблений учитель, чиє особисте життя студенти не можуть собі уявити.

— Чому тоді ви з ними злигалися? — запитала вона.

Першим моїм поривом було уникнути цієї теми. Але я мала покласти цьому край. Зіграти ціле мораліте: каяття, застереження. Я намагалася говорити зібрано.

— Люди постійно тоді потрапляли в подібні речі, — сказала я. — Саєнтологія, Церква процесу. Робота з «порожнім стільцем». Це актуально досі? — я глянула на неї, — вона чекала, що я скажу далі. — Я припускаю, що частково причиною того,