Позаду льодовні - Енн Файн

Моїм сестрам

До того літа, коли Касс змінилася, я ніколи не лишався сам. Касс завжди була поруч. Ми повсякчас трималися купи: і коли стежили, зігнувшись навпіл на краю стежки біля живоплоту, за Джеймісоном, поки той встановлював металеві капкани, які ми щовечора знешкоджували, щойно він зникав з поля зору; і на фермі, коли вона годувала курей, а я вовтузився з домашнім завданням, або ж коли я годував курей, а вона робила домашку.

І в льодовні, вмостившись на мішках і занотовуючи у Список нові прогріхи.

Список на той час уже мав вельми переконливий вигляд. Ми започаткували його багато років тому, коли ще ледве вміли писати, у величезному сріблястому альбомі для скрапбукінгу,[1] який тітка Ніна надіслала нам на котресь Різдво. Коли ми розпакували подарунок, я був розчарований: альбом здавався яскравим, цупким і неторканим, навіть запах паперу ще не вивітрився. Я не розумів, як такий альбом можна з кимось ділити, хай навіть ця хтось — твоя сестра-близнючка. Хіба це нормально: на перших сторінках — її дівчачі візерунчасті закарлючки, а на останніх — мої футбольні картки?[2]

Та дарма я переймався, бо Касс усе дуже кльово придумала (як завжди). Сестра запропонувала позмагатися, хто з нас двох «гірший». Ми домовилися враховувати лише ті вади, про які нам казали дорослі, але не тоді, коли вони критикували нас обох одночасно, тому що, згідно з теорією Касс, часто-густо це означало, що вони просто неуважні.

Мені першого ж дня дісталися пункти: нечепура, замазура, забудько і незграба, — а Касс: задирака, свавільниця і грубіянка. Перші наші записи були досить кострубатими, тут нічого не скажеш: у шестирічному віці ми якнайдужче втискали ручку в папір і писали величезними літерами, та ще й у деяких словах літери «е» і «с» виводили чомусь задом наперед. А проте початок Списку цілком читабельний.

Однак змагальна частина цієї витівки завершилася, щойно почавшись. Ми обоє помітили, що провини в колонках під нашими іменами дуже різні. Але схитрувати першою додумалася Касс: одного ранку вона навмисно перехилила банку, в якій мила пензлики, і розхлюпала брудну воду на килим, щоб і собі дістати нечепуру та вирватися на одну ваду вперед.

Насправді Касс ніколи нічого не розляпує, навіть коли перечіплюється. Тож я одразу її розкусив і неабияк розлютився. Вихопивши в неї з рук ту банку, я почав тупцятися на мокрих плямах, які вона поробила, намагаючись їх утоптати.

Залишки води розлетілися гігантськими краплями та забризкали все навколо.

— Томасе! Ну що ти за круть-верть! — викрикнула мама крізь прочинені двері до кухні. — Годі, бо протреш величезну дірку в килимі!

Отак я й зіпсував цю витівку, а бідна Касс так і не заслужила нечепури. Того дня ми об’єднали наші списки, вирішивши спільними зусиллями довести рахунок до сотні вад (круть-верть був шістдесят шостим пунктом).

Відтоді минуло багато років. Грубий сріблястий альбом уже давним-давно списаний. Тепер у нас великий червоний мамин блокнот для запису замовлень на яйця. Ми вже на сорок сьомій сторінці, а на кожній сторінці аж по двадцять два рядочки.

З віком ця справа стає лише цікавішою. Сьогодні вранці, наприклад, я випадково почув, як тато буркнув: «Хоч коли гляну, а Касс вічно роздивляється себе в дзеркалі». Я вирішив одразу піти в льодовню і записати це зауваження під її іменем, але, проходячи кухнею, почув у свій бік геть протилежне від мами: «Томе, ти хоч колись дивишся на себе в дзеркало? Бодай перед виходом з дому».

Річ не лише в тім, що нас критикують по-різному. Здається, ми, будучи двійнятами, від самого початку пішли двома різними шляхами: і в хибах, і в здібностях. Тому тепер, хай там як, щось належить лише до моєї парафії, а щось властиве тільки Касс. Якщо я, скажімо, впаду під комбайн, то їй доведеться до скону самотужки мучитися з нерозв’язними ковзними вузлами[3]; вона так і не зможе на око визначити, чи захворіла тварина; і так ніколи й не зуміє як слід зачинити двері в стайню, бо я завжди поруч, тож вона навіть не намагалася опанувати один хитрий трюк — підважувати двері над нерівною підлогою.

Зі мною та сама історія. Якщо Касс утече з ферми, то чи не житиму я до кінця своїх днів, не маючи гадки, яка з двох пар чобіт моя (бо ж Касс завжди першою хапає свою пару), не навчившись міняти лампочки в корівні та не наважившись огризатися до мами так само відважно, як Касс?

Можливо, мені й недовго довелося би бути напівлюдиною. Якщо протягом життя я набував і позбувався власних хиб, то, вочевидь, міг би опанувати й хиби Касс, якби захотів, — особливо ті найпоширеніші, про які безустанно торочать батьки.