Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

Луїза Мей Олкотт

Маленькі жінки

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

План-проспект серії затверджено Міністерством освіти і науки України

Переклад з англійської Богдани Носенок

Художник-оформлювач Тетяна Калюжна

© Б. Носенок, переклад українською, 2019

© Т. Калюжна, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Розділ перший

Гра у прочан

– Різдво – не Різдво без подарунків, – незадоволено мовила Джо, зручно вмостившись на килимі поблизу каміна.

– Як це все-таки жахливо – бути бідним! – роздивляючись свою стареньку, поношену сукню, зітхнула Мег.

– Гадаю, це так несправедливо, що одні дівчата мають все, будь-які красиві речі, які тільки забажають, а інші – нічого, – додала Емі, з прикрістю підшморгуючи носом.

– Але ж у нас є батьки, а ще ми є одна в одної, – долинув із закутку вітальні голос Бет.

– У нас немає батька, і ще довго не буде, – сумно сказала Джо, і чотири юні обличчя, які наче засвітилися у відблисках полум’я після обнадійливих слів Бет, знову затьмарились. Джо не сказала «можливо, ніколи не буде», але всі подумали про це. Кожна з дівчат задавалася запитанням: як там батько – там, де йде війна.

На хвилину зависло мовчання. Але потім тишу порушив голос Мег. Він звучав трохи незвично:

– Ви ж знаєте, чому мама відмовилася від подарунків на Різдво. Бо вважає, що не маємо витрачати гроші на розваги, коли наші люди страждають на війні. Ми не можемо бути поряд з ними, але можемо принести хоча б таку маленьку жертву. Це було б і нашим подарунком, і нашим задоволенням від цього. Однак часом я боюся, що мені це не під силу, – Мег похитала головою, наче шкодуючи за тими красивими речами, які хотіла б мати.

– Я не впевнена, що це щось змінить. У кожної з нас є хіба долар, тож я сумніваюся, що від нашого вчинку армії стане краще. Але насправді мені нічого не потрібно, я не очікую від матері подарунків. Хоч… мені хотілося б мати хіба що «Ундіну» Фуке, – з сумом промовила Джо, адже вона була справжнім книжковим черв’яком.

– А я хотіла б присвятити себе музиці, розучуванню нових творів, – сказала Бет і зітхнула так тихо, що ніхто не почув – хіба що коцюба й чайник.

– А я б купила коробку фаберівських олівців для малювання. Вони мені справді потрібні, – в голосі Емі відчувалася незвична рішучість.

– Але ж… мама нічого не казала про наші гроші. Гадаю, вона не хоче, щоб ми взагалі від всього відмовилися. Можемо, наприклад, купити для себе якусь дрібничку, щоб хоч трохи розвіятися. Я впевнена, що ми достатньо плідно й багато працювали, щоб заробити собі на такі речі, – майже крикнула Джо, але відразу знітилась і почала оглядати свої підбори.

– Я знаю, що я це заслужила. Я витрачала свій час, навчаючи непосидючих дітей цілими днями. А могла б проводити ці години вдома, насолоджуючись спокоєм, – почала знову скаржитися Мег.

– Це не вартує й половини зусиль, котрі витрачаю щодня я, – мовила Джо. – Чи хотіли б ви проводити цілі дні з нервовою, метушливою старою, яка вимагає від вас ходити по струнці, задовольняючи всі її примхи? Що б ви не робили, вона ніколи не буде задоволена, доводячи вас до сліз і бажання вистрибнути у вікно!

– Ці хвилювання, звісно, не дуже приємні, але, гадаю, що мити посуд і слідкувати за порядком у домі – ось найгірша у світі робота. Це шкодить моїй красі, а руки стають такими жорсткими, що важко справлятися з рукоділлям.

Цього разу Бет гучно зітхнула і подивилася на свої грубі руки.

– Я не вірю, що хтось із вас страждає так сильно, як я, – вигукнула Емі. – Вам хоча б не треба ходити до школи, де зухвалі дівчата знущаються з тебе, якщо ти припустилася якоїсь помилки, а то й сміються над твоїми сукнями і образливо висловлюються про батька тільки через те, що він бідний. Вони навіть знущаються з тебе, якщо твій ніс видається їм несимпатичним.

– Якщо ти маєш на увазі наклепи чи образи, то тоді краще говорити не «сміються», а «насміхаються». Наклеп – це щось схоже на те, як тато клепає свої пляшки для розсолу, – намагалася пожартувати Джо.

– Я знаю, що маю на увазі, не треба мене повчати й іронізувати. Нові слова вдосконалюють словниковий запас, – з гідністю відбивалася Емі.

– Дівчата, перестаньте цькувати одна одну. Ви хотіли б, щоб тато не втратив усі статки, коли ми були малими? Я розумію це, Джо. Дорогі мої! Тоді ми не мали ніякого клопоту та не вміли цінувати те, що в нас було, – сказала Мег, повертаючись спогадами у кращі часи.

– Але ж не так давно ти твердила, що ми щасливіші за царських дітей, бо вони, незважаючи на багатство, постійно влаштовують братовбивчі війни та розчаровують всіх.

– Так, я справді казала таке, Бет. Я й досі так вважаю. Справді, нам доводиться працювати, але ми дуже веселі і вміємо посміятися над собою. Джо недарма казала, що між нами є особлива єдність.

– Джо постійно каже про такі речі, – зазначила Емі, подивившись на довготелесу фігуру, що розтяглася на килимі.

Джо негайно підвелася, поклала руки в кишені, і почала щось насвистувати.

– Джо, припини. Ти поводишся, як хлопчисько.

– Тому-то я це й роблю.

– Я ненавиджу грубих дівчат, котрі не мають нічого жіночного!

– А я ненавиджу надто ніжних, манірних дівчат!

– Пташки в маленьких гніздечках мирно живуть, мирно живуть…, – заспівала Бет зі смішним виразом миротворця на обличчі. Дівчата засміялися, і невеличка сварка поступово забулася.

– Справді, любі, ви обидві не дуже-то й маєте рацію, – сказала Мег. Вона постійно «читала лекції», намагаючись справно виконувати роль старшої сестри. – Ви вже достатньо дорослі, щоб не вдаватися до хлоп’ячих забавок. Джозефіна, ти точно вже не дитина й маєш поводитися гідно. Я могла промовчати, коли ви були маленькими. Але подивись на себе: твоє волосся зібране у високу зачіску, як у справжньої юної леді.

– А я не хочу бути леді! А якщо вся справа в моєму високо піднятому волоссі, то я краще носитиму два хвости років до двадцяти, – закричала Джо, зриваючи з зачіски сітку, що тримала густе каштанове волосся – тепер воно спадало на