Книги Якова - Ольга Токарчук
Ева чекає якогось знаку від цісаря. Але знаку нема. Відколи померла його мати, цісар не посилає по неї. Мабуть, уже й не пошле. Вона знала, що так буде, але все одно почувається нещасною й покинутою. Змарніла. До Відня їздити не хоче, забагато спогадів у неї пов’язано з цим містом, хоч привітна графиня Вессель і переконувала її, що вона, як колишня коханка цісаря, могла б мати там всіх і все. Вирушає хіба що на похорон цісаревої, але там такий натовп, що ніхто не помічає її нової сукні й капелюшка, її красивих очей і східної вроди.
Цісареву гарно вдягли перед покладанням у труну, її могутнє тіло тоне в піні мережива. Ева Франк стоїть достатньо близько, щоб побачити сині кінчики її пальців, складених на грудях. Відтепер Ева уважно розглядає свої пальці, боячись побачити на них знак смерті. Під час похорону присутні впівголоса розповідали одне одному, як померла цісарева. Кажуть, вона осіла на крісло й почала задихатися. Одна з придворних драматично оповідала пошепки, що молодий цісар — як завжди, холоднокровний — ще звернув увагу матері, що вона неправильно впала. «Ваша величність недобре вмостилися», — начебто сказав він. «Достатньо добре, щоб померти», — кажуть, відповіла вона і справді померла.
Ева обіцяє собі, що вона теж помре достойно. «Найкраще замолоду», — каже вона, дратуючи батька. Яків твердить, що тепер, коли Йосиф став єдиним правителем, він може робити, що хоче, і — як вірить Володар — одружиться з Евою.
Батько велить Еві готувати сукні, бо невдовзі вона знов опиниться при дворі. Але Ева знає, що цього не буде. Боїться казати це батькові, тому вечорами з Анусею Павловською підшиває надірване мереживо й ворожить собі з кабали, яку Ануся привезла з Польщі.
Віднедавна Ева почала обгризати нігті. Іноді в неї такі поранені пальці, що лише рукавички можуть це приховати.
Про залицяння Францішека Воловського
Францішек Воловський, найстарший син Шломо, тобто Лукаша Францішека Воловського, — спокійний високий симпатичний молодий чоловік, на рік старший від Еви. Говорить неквапливо, розважливо. Ходив до польських шкіл і мріяв про університет, але не вдалося. Зате сам багато читав і знається на різноманітних речах. Володіє гебрайською, їдишем, польською та німецькою. Кожною з цих мов говорить дещо незвично, бо в нього незначна вада мовлення. Не хоче жити з батьком у Варшаві й варити пиво. Зрештою, він шляхтич. Йому кортить робити речі великі й важливі, хоч він іще не знає, які саме. Коли він з’являється в Брюнні, сягає саме того віку, коли час женитися. Як син одного з найстарших і найважливіших братів, він користується привілеями. Його поселяють у двомісній кімнаті разом із двоюрідним братом. Брат, молодший за нього на кілька років, закінчив колегіум піярів, через що Францішек йому дуже заздрить.
Батько Францішека Шломо Воловський вже писав Якову Франку у справі одруження сина. Можливо, виклав це не прямо, але лист був неймовірно теплий, повний спогадів, відсилань до Еліші Шора та запевнень у братерській любові, що могло свідчити про одне: Воловські розраховують на те, що зв’язки між варшавською громадою та двором у Брюнні певним чином зміцніють. Ідея такого шлюбу не нова: про це не раз говорили ще в Іваному, коли діти були маленькі. Що ж незвичайного в тому, що Францішек приїхав просити руки Еви?
Францішек сумирно чекає, поки його ввечері запросять до покоїв. Нарешті, ошатно вбраний, він щиро вітається з Володарем та Евою, а потім, після доволі непростої розмови (Францішеку завжди важко давалися невимушені балачки), йому навіть дозволяють перегортати ноти, поки Ева грає на нещодавно придбаному новенькому інструменті. Невдовзі Францішек — як і сподівалися його батьки — закохався, хоч Ева, найімовірніше, навіть не помітила того перегортувача сторінок.
— А її любощі в тому Відні тебе не хвилюють? — питає його кузен, коли вони вже лежать у ліжках, змучені цілоденною муштрою. Францішек зовсім для цього не придатний.
— Вона там крутила фіґлі-міґлі з цісарем. Хоча про цісаря так не кажуть. Він «фліртує», у нього «роман», — мудро відповідає Францішек.
— І ти хотів би її мати за дружину?
— Аякже. Вона мені призначена, адже мій батько — найближчий до Володаря правовірний, найстарший з-поміж братів.
— Мій теж. І ще невідомо, хто ближчий. Мій був з ним у Ченстохові, а потім тікав через мур, коли померла їмость Хана.
— А чого тікав?
— Так він розповідав: що стрибав через мур, бо злякався.
Францішек Воловський, як завжди, спокійно відповідає:
— Наші батьки вірили, що Володар вбереже їх від смерті. Сьогодні важко це зрозуміти.
— Вірили, що вони безсмертні? — голос кузена перетворюється на недовірливий дискант.
— Чого ти так дивуєшся? Ти ж також у це віриш.
— Так, але не на землі. У Царстві Небесному.
— Тобто де?
— Не знаю. Після смерті. А ти як гадаєш?
Про Самуеля Ашербаха, сина Ґітлі та Ашера
Єнта, яка перебуває всюди, спостерігає за Самуелем, сином Ґітлі та Ашера, тобто Ґертруди та Рудольфа Ашербахів, які тримають оптичну майстерню на Альте Шмідеґассе у Відні. Цей худий прищавий молодик, студент права, стоїть із друзями й дивиться на багатий фіакр, який проїжджає повз. У фіакрі сидить якийсь чоловік у високій шапці, а поряд — красива молода жінка. У жінки — оливкова шкіра та величезні темні очі. Увесь її одяг — барви морської хвилі, навіть пера на капелюшку того самого кольору; здається, ніби вона сяє якимось підводним світлом. Вона невеличка, але ставна, з тонкою талією і плавними заокругленнями. Глибоке декольте прикрите хустинкою. Фіакр зупиняється, і слуги допомагають тій парі зійти.
Хлопці дивляться з цікавістю, а зі збуджених перешіптувань перехожих Самуель дізнається, що це — якийсь польський пророк зі своєю донькою. Вони зникають у дорогій крамниці солодощів. Кінець вистави. Хлопці повертаються до своїх справ.
Самуель буває вульгарним, але в такому віці це можна пробачити.
— Я її насадив би на палю, цю симпатичну польську панюсю, — каже він.
Його приятелі регочуть.
— Не для кота сало, Ашербаху. Це велика пані.
— Саме великих пань я й насадив би радо.
Красуня в сукні кольору морської хвилі справила на Самуеля сильне враження. Ввечері, мастурбуючи, він уявляє собі саме
