Книги Якова - Ольга Токарчук
Ґітлі-Ґертруді сорок чотири роки, вона вже посивіла, розповніла, але й досі лишається красивою жінкою. Зараз, перед сном, вона заплітає волосся в коси і ховає їх під чіпцем. Подружжя спить разом, але дедалі рідше кохається, хоч Ашер, дивлячись на неї, на її красиві підняті руки, на її профіль, досі відчуває потяг. Ніхто у світі не є йому таким близьким, як вона. Навіть діти, ніхто. Його життя почалося тоді, у Львові, коли до нього прийшла вагітна дівчина і стала у дверях, змерзла, голодна й зухвала. А тепер Ашербах живе новим життям і не має нічого спільного ні з Поділлям, ні з отим низьким зоряним небом над ринком у Рогатині. І він геть забув би про це, якби не один випадок.
Якось на вулиці перед своєю улюбленою кав’ярнею він бачить знайоме обличчя. Належить воно молодому скромно вбраному чоловікові, який іде розмашистим кроком із нотами під пахвою. Ашербах дивиться на нього так уважно, що той пригальмовує. Вони наче перечіпаються поглядами один за одного, озираються; нарешті спиняються і наближаються, радше здивовані цією неочікуваною зустріччю, ніж утішені. Ашер упізнає цього молодого чоловіка, але йому непросто прикладати імена, що їх йому підсуває пам’ять, до часу, а час до місць, із якими він асоціюється:
— Ти — Шломо Шор? — питає він німецькою.
По обличчі молодика пробігає тінь, він робить такий рух, наче збирається піти. Ашербах розуміє, що помилився. Знічено піднімає капелюха.
— Ні, моє прізвище — Воловський. Францішек. Ви мене плутаєте з батьком, пане, — каже він з польським акцентом.
Ашербах просить пробачення, він умить розуміє причину його збентеження.
— Я — той лікар із Рогатина. Ашер Рубін.
Він уже багато років не вимовляв свого колишнього імені. Може, хлопцеві стане вільніше, коли він почує його. Ашерові якось неприємно, він наче встромив ноги в старі розтоптані черевики.
Молодик не відповідає, його обличчя незворушне, і лише тепер стає помітною різниця між ним і батьком. У батька була дуже жвава міміка.
— Я пам’ятаю вас, пане Ашере, — нарешті каже він польською. — Ви лікували тітку Хаю, правда? Ви бували в нас. Вийняли мені з п’яти цвях, у мене досі є шрам.
— Ти не можеш пам’ятати мене, сину. Ти був надто маленький, — каже Ашербах, раптово зворушений: може, тим, що його пам’ятають, а може, тим, що вимовляє польські слова.
— Пам’ятаю. Я дуже багато пам’ятаю.
Кожен із них усміхається до себе, до тих давніх часів.
— Так… — каже, зітхнувши, Ашербах.
Певний час вони йдуть в одному напрямку.
— Що ти тут робиш? — питає нарешті Ашер.
— Гостюю у родичів, — спокійно відповідає Лукаш Францішек. — Час женитися.
Ашербах не знає, що запитати, аби не зачепити якогось болючого місця. Відчуває, що їх багато.
— Маєш уже наречену?
— В уяві. Я сам хочу вибрати.
Ця відповідь чомусь тішить Ашербаха.
— Так, це дуже важливо. Бажаю тобі вдалого вибору.
Вони обмінюються ще кількома неважливими репліками, а потім кожен повертає у свій бік. Ашербах вручає хлопцеві візитівку з адресою, а той ще довго на неї дивиться.
Він нічого не каже Ґітлі-Ґертруді про цю зустріч. Але ввечері, коли вони працюють над тією статтею до берлінської газети, в його голові зринає, наче видіння, один спогад про ніч у Рогатині, коли він ішов у темряві через ринок до дому Шорів. Мерехтливе світло зірок, яке лише обіцяє іншу дійсність, але не осяює навіть стежки. Запах прілого листя, запахи тварин із хлівів. Холод, який пронизує до кісток. Чужий і байдужий світ, який так контрастує із затишком тих припалих до землі хатинок та низьких парканів, що обросли сухими шнурами клематису, із тремкими, полохкими вогниками у вікнах — усе вміщалося в цьому примітивному порядку світу. Принаймні так тоді здавалося Ашерові. Він давно про це не думав, а тепер ніяк не може відігнати від себе ті спогади. Тож Ґітля, розчарована його неуважністю, пише сама, немилосердно задимлюючи при цьому цілу вітальню.
Того вечора Ашера огортає та давня меланхолія. Він роздратований і велить запарити йому меліси. Раптом йому здається, що, окрім тих піднесених тез, що їх друкує «Berlinische Monatsschrift», окрім світла й розуму, окрім людської сили та свободи, є ще щось дуже важливе, якась клейка, темна, в’язка стихія, в яку всі слова й поняття вгрузають, наче у смолу, втрачаючи форму й значення. Пишномовні тиради з газети звучать так, наче їх каже черевомовець, — невиразно й ґротескно. Зусібіч немов чується регіт; колись Ашер, можливо, подумав би, що то диявол, але тепер не вірить у жодних дияволів. Йому пригадується те, що казала Ґітля: тінь. Те, що добре освітлене, відкидає тінь. Ось що найбільше тривожить у цьому новому понятті. Просвітництво починається тоді, коли людина втрачає віру в добро та лад світу. Просвітництво — це наслідок недовіри.
Про користь пророкування для здоров’я
Іноді вечорами Ашера викликають в інших справах. Мабуть, хтось його рекомендував, бо місцеві євреї, особливо ті, які потай схиляються до асиміляції (а чимало з них походять із Польщі, з Поділля), кличуть його вже не як окуліста, а як мудрого лікаря у справах незручних і дивних.
Часто-бо буває так, що в тих просторих кам’яницях, у світлих кімнатах озиваються старі демони, які, схоже, чаїлися у швах зношеного одягу, у пам’ятних талесах[149] діда, в оксамитній вишитій червоними нитками куфі, яку колись носила прабабуся. Ці кам’яниці — то переважно доми багатих купців та їхніх великих родин, глибоко асимільованих, більш віденських, ніж самі віденці. Вони — заможні, задоволені собою, але все це — лише на поверхні, бо всередині в них тривога й сум’яття.
Ашер смикає за кільце і чує всередині приємний для вуха звук дзвоника.
Його руку мовчки тисне збентежений батько дівчини; її мати — одна з доньок моравського єврея Зайделя, кузена рогатинських Шорів. Вони ведуть Ашера просто до хворої.
Хвороба ця за своєю природою дивна і не надто приємна. Її кортить якось приховати, щоб не муляла очі, звиклі до красивих важких штор, модних сьогодні шпалер у класичні візерунки, граційно вигнутих ніжок кавових столиків
