Книги Якова - Ольга Токарчук
Жінок на час перемовин старанно відокремлюють від чоловіків; усі три дні вони проводять у своєму товаристві, детально обговорюючи, хто, коли, з ким, як, навіщо і де. З цих розмов згодом буде більше користі, ніж з обговорення доктрини. Виникнуть ідеї щодо шлюбів, буде вигадано модні імена для не народжених ще дітей, обговорено найкращі місця для лікування ревматизму, дібрано в пари тих, хто шукає роботи, і тих, хто шукає працівників. Уранці вони читають святі тексти і теж дискутують. Пополудні влаштовують собі урок музикування: Шейндель та її доньки — музично обдаровані й мають чимало нот. Поки дівчата грають, старші жінки, а з ними й Шейндель, беруть собі по келишку вишневої наливки, і розпочинається справжня дискусія — не гірша, ніж за стіною у чоловіків.
Одна з доньок Добрушків, Блюмеле, особливо талановита, акомпануючи собі на фортепіано, співає перекладену німецькою старовинну пісню правовірних:
В залізному сховку, у вітру долоні
Душа моя в море, мов човен, рушає,
Її не зачиниш у тьми Вавилоні,
У мурів людських кам’яному полоні,
Її не хвилюють плітки безконечні
І стріли отруйні на пишних бенкетах,
Її не обходять ні звичай, ні ґречність.
Не втримаєш душу в кордонів тенетах,
Вона не зважає на вашу сторожу,
Долає, мов ластівка, слів огорожу
І те, чого слово назвати не в змозі.
Не знає спокус вона й жаху нічного,
А розкоші ваші на битій дорозі
Лишає, мов злидаря злого й чужого.
Ти, Боже, що бачиш все з неба палати,
Даруй мені слово, міцне, наче лати,
Щоб правду Твою наздогнати й пізнати.
Її чистий голос звучить так виразно, що деякі з чоловіків, що стоять найближче до дверей і слухають дискусії, нишком виходять і навшпиньках приєднуються до жінок.
Спеціально заради цього великого зібрання з Відня приїхав Томас. Спершу він звично йде до жінок: перш ніж заглибитися в серйозні розмови, йому кортить побалакати несерйозно. Він привіз із Відня нову салонну гру: треба показувати на мигах якесь речення, а решта присутніх вгадує. Жести й гримаси — це найдемократичніша мова: хай навіть ти говориш із найхимернішим акцентом, це нікому не заважатиме. Томас обіцяє, що вони пограють у це ввечері, коли буде час для розваг. Залишає їм «Пісні Оссіана», що їх переклав його приятель. Цілий вечір жінки проводять у читанні. Ева не розуміє ні розчулення, ні сліз, які супроводжують читання.
У чоловічому товаристві Томас розповідає про масонські ідеї. Ця тема вже давно цікавить старших братів із провінції, а оскільки старший син Шейнделі сам належить до ложі, влаштовує їм щось на кшталт короткої лекції, після якої починається довга дискусія. Найбільше братам закарбовується в пам’яті один фрагмент. Томас розповідає, що в цьому поділеному світі, який складається з частково тотожних фракцій, що їх називають релігіями, лише масонство є місцем, де можуть зустрічатися й спільно діяти люди з чистим серцем, відкриті й вільні від упереджень.
— Покажіть мені, де ще євреї можуть розмовляти, дискутувати й спільно діяти з християнами, щоб за ними не стежило пильне око церкви й синагоги, влади та ієрархії, яка ділить людей на кращих і гірших? — вигукує Томас понад головами присутніх; вузол на його білому шовковому галстуку розв’язався, а старанно вкладене довге хвилясте волосся розкуйовдилося. Томас натхненно продовжує:
— Ці дві ворожі системи завжди тиснуть одна на одну, звинувачують одна одну в негідних вчинках і хибних ідеях. Ми приречені жити в цьому протистоянні, хтось народжується в одному таборі, а хтось — в іншому, і немає значення, як ми хотіли б жити…
Ззаду лунають протести. Зчиняється суперечка, Томасові не дають закінчити. Якби він не був тут господарем (а розмова відбувається ввечері і є менш офіційною), йому дали б прочуханки. Що й казати: у сина Зальмана — гаряча голова.
Яків того дня бере слово на завершення зустрічі. Говорить відважно, натхненно. Він зовсім не схожий на старих зануд (за винятком Томаса), які промовляли перед ним і лише розводилися про Айбешютца. Яків не говорить ні про себе, ні про Діву (щодо цього Володаря особливо застерігав молодий кузен перед промовою — і йому вдалося). Промова — про те, що перехід у «релігію едомську» став цілковитою необхідністю. Іншого шляху нема. І треба шукати місця для себе — якомога вільнішого, аби жити у спокої та згідно з власними законами.
Коли з кутка долинає якесь обурене шепотіння, Яків повертається в той бік і каже:
— Ви знаєте, хто я і як став тим, ким є. Мого дідуся, Мойсея Меїра Каменкера, впіймали за рік до мого народження, коли він таємно перевозив з Польщі до Гамбурґа правовірні книжки. За те його посадили до в’язниці. Я знаю, що кажу, і маю рацію. Я не можу помилятися.
— І чому ж це ти не можеш помилятися, Якове? — питає хтось із залу.
— Бо в мені є Бог, — відповідає Яків Франк із красивою білозубою усмішкою.
В залі зчиняється шум, хтось свище, доводиться втихомирювати присутніх.
До пізньої ночі жінки та молодь грають у нову гру Добрушки. Крізь відчинене вікно чути вибухи сміху. Абсолютною переможницею виявляється Фанні, молода дружина найбільшого супротивника Томаса — рабина з Альтони.
Грижа та слова Володаря
Палац у Брюнні вже не такий переповнений людьми, як колись, але все одно прибувають правовірні з Русі, Поділля, Варшави. Це бідні гості, але й їх треба якось прийняти. Брудні після довгої дороги, іноді якісь дикуваті, як та жінка, що не дозволила, аби їй відстригли скуйовджену кучму волосся, твердячи, що разом з волоссям втратить життя. Володар звелів відрізати їй той жмут, поки вона спала, а потім, прочитавши над ним молитви, врочисто спалив. Гостей розселяють у цілому домі та над кухнею в подвір’ї, де облаштували гостьові кімнати. Але місця все одно бракує. Тож доводиться винаймати кімнати в місті й передмістях. Удень всі приходять до Володаря. Йому досить одного погляду, щоб оцінити, хто
