Книги Якова - Ольга Токарчук
Задовго перед смертю Марії-Терезії в 1780 році на столі її сина з’являється прохання про австрійський шляхетський титул для Якова Франка, бо польський у нього вже є. Лист написаний коректним, правильним, солідним стилем Томаса фон Шенфельда. А другий лист, доданий старанним і лояльним секретарем, — то донос, сформульований так, як зазвичай пишуть доноси: безособово, самовпевнено, але водночас неначе пошепки. У ньому йдеться про таке:
…не варто забувати, що як колись, так і сьогодні існує знання, не досяжне загалові: воно стосується речей, здавалося б, звичайних, але потрактованих як надприродні. Існує також традиція розглядати все, що відбувається на нашій планеті, крізь призму віри в цикли. Ця традиція дозволяє розмірковувати про те, на що ми, богобоязні католики, нізащо не зважилися б: про сутність Бога. Кажуть, таке вчення міститься в халдейській книзі мудрості, яку називають Зогаром. Премудрість ця викладена там заплутано й навмисно алегорично, аби сторонні, які не знаються на нумерологічних техніках та гебрайських символах, зрозуміти її не змогли. До тих, що знаються, належить підданий Його Високості, вищезгаданий Франк, який живе в Брюнні. Знання дозволяють таким людям здійснювати таємничі експерименти з матерією і дивувати ними профанів. Це — чисте шарлатанство, але воно створює довкола них атмосферу таємниці та стає поживою для чуток і пліток. Кажуть, проте, що після поруйнування Другого Храму крихти цієї мудрості розсипалися цілим світом Орієнту, переважно арабськими краями. Араби ж передали це знання тамплієрам…
У цьому місці цісар важко зітхає, він уже радо кинув би читання, якби не помітив наприкінці тексту знайомого прізвища. Тому читає далі:
…які привезли його назад до Європи, давши початок багатьом єресям. Це знання, точніше, його фрагменти, стали наріжним каменем того, у що вірять і чим займаються масони, але не всі, а лише ті, серед яких одним із найважливіших є Томас фон Шенфельд, він же — Мойсей Добрушка…
— Пані, чи ваш батько вміє робити золото? — питає цісар Еву, коли через кілька днів вона з’являється в його спальні в Шенбрунні. Він звертається до неї «meine Vogel», тобто «моя пташко».
— Звісно, — відповідає Ева. — Під нашим будинком у Брюнні є вхід до таємних золотих копалень, і ті коридори ведуть аж до Сілезії.
— Я питаю серйозно, — каже цісар, насуплює брови, і на його бездоганно чистому чолі з’являється вертикальна зморшка. — Мені казали, що це можливо.
Після віденської прапрем’єри опери «Весілля Фіґаро» такого собі Моцарта, що її цісар забажав побачити ще до прем’єри у Франції, до Еви підходить елегантний, високий і ставний, хоч і немолодий вже чоловік. Його біла перука сидить так ідеально, а костюм такий вишуканий і не схожий на ті, що їх носять у Відні, що немає сумніву: він приїхав із Парижа.
— Я знаю, хто ви, пані, — каже він французькою, поглядаючи на неї дещо скоса.
Еві приємно, що її помітили серед усіх тих величних дам. Їй, власне, кортіло б на цьому й завершити знайомство, але елегантний чоловік продовжує:
— Ви — така ж, як і я. Чужа на цьому святі. Хіба я не правий?
Еві стає лячно. Схоже, перед нею — якийсь грубіян; вона намагається втекти й мимохіть шукає в натовпі батька.
— Видно, пані, що ваші шляхетність і врода мають набагато глибшу природу. Їхнє джерело — то чисте серце. Ви — мов зірка, яка заблукала під цей банальний дах, як загублена іскра найчистішої комети… — веде далі незнайомець. Хоч і не першої молодості, він усе ще дуже симпатичний. Його припудрене обличчя здається Еві непроникним. Краєм ока вона помічає зацікавлені погляди інших жінок.
Оскільки цісар цього вечора нею не цікавиться і швидко зникає кудись із новою коханкою, Ева проводить час із незнайомцем. Він надто старий, аби можна було дивитися на нього як на чоловіка, надто м’який, надто говіркий. Правду кажучи, він здається Еві геть позбавленим чоловічих рис. Вони йдуть до зали для куріння, і новий приятель частує її чудовим тютюном. Приносить їй шампанське, і вони, на диво, розмовляють про собак. Ева скаржиться, що її хорти — надто хворобливі, а ще здаються їй дурними. Сумує за псом, який у неї був у дитинстві. Чоловік виявляється неабияким знавцем собачих повадок та секретів догляду за ними.
— Великі пси — зазвичай хворобливі й живуть недовго. Хорти — хороший приклад. Їх схрещують між собою, аж доки вони геть вироджуються. Так само, як і люди, — додає той старший чоловік. Їй, Еві, пасував би песик маленький, але відважний. Такий собі невеличкий лев. Таких розводять у Тибеті, кажуть, їх там вважають святими.
Невідомо, як і коли розмова заходить про «діяння». Ця тема інтригує всіх, але мало хто насправді на ній знається. Більшості йдеться лише про золото. А алхімія ж — то шлях до мудрості. І Джакомо Казанова заплутано пояснює Еві Франк значення окремих стадій «діяння». Зараз вони якраз говорять про нігредо[146].
Ева стискає живіт. Вона віддалила від себе Маґду Ґолінську, в якої довгий язик. Маґда повернулася до Брюнна, невдовзі виходить заміж за Шимановського, який відбив її в Ґолінського. Лише Ануся Павловська знає все, але мовчить. Вона допомагає Еві туго бинтувати стегна і заокруглену талію; робить це так, наче то звичайнісінька річ. Вона дуже обережна, але наполеглива. Якось до Еви прийшов батько, коли вона вже була в ліжку, і впевненим рухом засунув руку їй під перину. Його шорсткі кістляві руки намацали тривожну округлість. Ева закусила губи. Батько ліг біля неї і погладив по голові. Але наступної миті його пальці вп’ялися їй у волосся і він різко шарпнув її голову. Довго дивився їй в очі, ніби бачив у них те, що має трапитися в майбутньому. Душа Еві втекла у п’яти. Трапилося найгірше: батько гнівається. Ева панічно боїться його гніву. Більше він не заходив, та й вона не вистромлювала носа з кімнати, вдаючи, ніби нездужає.
Нарешті з’явилася Віттель Матушевська і дала Еві випити багато солоної води з чимось гірким, неприємним. Наступного дня вона прийшла знов, м’яла Еві живіт, а ввечері з’явилася кров. Дитина була маленька, завбільшки з огірок, довга, худа і мертва. Матушевська з Анусею загорнули її в ганчірки і кудись винесли. Випадково до кімнати зазирнула та французка, яка вчила Еву. Ще того самого дня її звільнили.
