Книги Якова - Ольга Токарчук
Невдале освідчення Францішека Воловського-молодшого
Францішек Воловський-молодший хоче Еву. Не тому, що кохає її й відчуває до неї потяг, а тому, що вона неприступна. Що неможливішим це здається, то впертішим стає намір Францішека оженитися з Евою Франк. Він наче захворів нею. Винен у цій хворобі і його батько, який завжди повторював, що Ева буде його і таким чином поєднаються два роди, а Францішек успадкує владу Якова. Сам Яків був не проти, але згодом, коли Ева почала бувати в самого цісаря, надія розвіялася, наче хмара: дівчина злетіла так високо, що не впіймаєш. Вона змінилася, рідко з’являлася в будинку, одягалася в блискучі шовки; стала слизькою, як рибина, — не втримати руками.
Францішек освідчується їй: без відома батька, бо той перебуває у Варшаві, де стежить за броварнею. Але про те освідчення не говорять, неначе Францішек зробив щось недоречне, соромітне, про що не варто й згадувати. Ще багато тижнів про це шепочуться при дворі у Брюнні. Але відповіді нема, і Францішек поступово усвідомлює, що виставив себе на посміховисько. Пише батькові гіркого листа і просить, аби той покликав його назад до Варшави. Чекаючи відповіді, перестає приходити на спільні молитви та Яковові оповідки. Все те, що на початку здавалося йому таким цікавим, — той люд у будинку на Петерсбурґер Ґассе, почуття спільноти, наче перебуваєш у великій родині, флірти, плітки, нескінченні жарти й забави, які змінюються молитвами й співами, — тепер йому остогиділо. А найбільше — муштра, яку тут організовує для чоловіків і юнаків його дядько Ян Воловський: через одяг його тут називають козаком. Кількох хлопців він муштрує як козацький ескадрон, але для ескадрону замало коней і вони мусять їздити верхи по черзі: коней, що ходять під сідлом, лише чотири. Другий кузен, Францішек Шимановський, отримав від Володаря завдання сформувати легіон. Це нове слово тут повторюють на кожному кроці. Мундири для легіону, прапор легіону, вправи легіону, пісня про легіон… Усе це безперестанку чує Францішек, син Шломо, який до тих усіх мундирів і вимахування шаблею ставиться неприязно, навіть дещо зверхньо.
Зате їздить до Відня, вештається вулицями і в цій незручній ситуації знаходить утіху в концертах. Із цим у Відні нескладно: всюди щось грають. Його глибоко зворушив такий собі Гайдн — такою близькою й красивою йому здалася та музика. На очі йому аж навернулися сльози, він нишком їх ковтав, і всередині ті сльози наче обмивали серце. Коли оркестр закінчив грати і залунали оплески, він відчув, що не витримає відсутності цієї музики, що вона йому потрібна щомиті. Світ виявився порожнім без неї. Адже щойно, під час концерту, на який Францішек витратив ледь не всі гроші, він довідався, що існує щось, що може дати цілковите щастя; і можна роками навіть не підозрювати про його існування. Францішек обіцяв сестрам подарунки: вони просили мереживо та обшиті шовком ґудзики, капелюшки й стрічки, але він привезе їм ноти.
Йому не вдалося дістати квитки на концерт того молодого Моцарта, але він знайшов таке місце під вікнами опери, де було чути так, наче він усередині. Францішекові здавалося, ніби на нього впав увесь будинок опери, а згори ще катедра, весь Відень гепнувся йому на голову й оглушив. Та музика була такою ж неможливою, як і Ева; вона стала його великою недосяжною мрією, яку неможливо здійснити у Варшаві. Він є Варшавою, а вона — Віднем.
Нарешті прийшов довгоочікуваний лист від батька, який велів йому повертатися. У листі була згадка про Маріанну Воловську, доньку дядька Міхала, яку Францішек знав з дитинства. Батько нічого не писав про одруження, але Францішек здогадався, що їх уже посватали. Його серце стиснулося, і в такому стані він вирушив до Варшави.
На прощання Яків обійняв Францішека, як сина, — всі це бачили. І той справді відчув себе так, наче він — син Якова. Відчув, що йому довірено якусь місію, але не таку, якої він сподівався. Мабуть, звідти, де перебуває Яків, усе виглядає інакше, ніж із місця, де стоїть Францішек. Тепло попрощався з друзями, які лишалися при дворі біля їмості. Нарешті накупив нот і гортав їх дорогою, намагаючись безгучно грати пальцями на коліні. Правду кажучи, він відчув велике полегшення від того, що повертається до Варшави, — відтепер і назавжди там буде його місце. У варшавській фортеці він буде командиром якогось іншого легіону, відданого Якову.
Тільки-но він перетнув кордон, Відень зблід, перетворився на чорно-білу гравюру, і всі Францішекові думки полинули на вулицю Лєшно у Варшаві, до тієї Маріанни. Він почав зосереджено про неї думати, пригадувати, яка вона на вигляд, бо якось ніколи раніше до неї не придивлявся. Коли вони дорогою зупинилися у Кракові, він цілком невинно купив їй маленькі сережки з коралами: наче тонкі золоті волосини з краплинками їхньої спільної братньо-сестринської крові.
Остання аудієнція в цісаря
Звєжховська навчилася пускати Володареві кров і тепер робить це дуже майстерно. Кров стікає до миски, її багато. Після цієї процедури Яків ослаблений, ледь тримається на ногах. Блідий. Це дуже добре. Виглядатиме саме так, як потрібно.
Карета вже чекає, не така багата й розцяцькована, як та, якою вони колись їздили до Шенбрунна. Це звичайний візок, запряжений двійкою коней, скромний, непримітний. Вони сідають утрьох: Яків, Ева та Ануся Павловська, яка супроводжує Еву; вона гарно виглядає і чудово говорить французькою.
Цісар Йосиф проводить літо в Ляксенбурґу зі своїми неодмінними дамами, відомими своєю вродою та розумом. Їхні красиві капелюшки — наче повітряні медузи, готові боронити підходи до цісарського тіла. Під капелюшками — дві сестри Ліхтенштейн, графиня Леопольдина Кауніц та герцогиня Кінскі, з якою, кажуть, у цісаря роман.
Ева не хотіла їхати, але батько її змусив. Сидить тепер насуплена, дивиться у вікно. Надворі — травень 1786 року, все цвіте, пагорби довкола Брюнна здаються м’якими й соковитими від зелені. Весна того року
