Книги Якова - Ольга Токарчук

— Вона не просила сама, я це точно знаю… Мабуть, її змусили.

Нахман бере з мисника другий келих і наливає в нього вина.

— Ти міг би весь свій товар продати в Брюнні. Мабуть, дешевше, бо там уже парча не йде так, як колись. Але все ж якісь гроші повернеш.

Ґолінський пакується за годину й позичає під векселі грошей у дорогу. Через кілька днів він уже в Брюнні, брудний і втомлений. Віддавши товар на склад, одразу рушає на Петерсбурґер Ґассе, до будинку біля катедри. Йде, насунувши капелюх на очі, у кількох перехожих питає дорогу. Кожен йому вказує. Він збирається по-людськи постукати й представитися, але його зненацька охоплюють підозри й непевність, він почувається так, наче вирушив на війну, тож стає у брамі навпроти і, поки вулицями повзуть довгі ранкові тіні, стоїть і чекає, ще глибше насунувши капелюх.

Брама відчиняється, і звідти виїжджає візок, яким вивозять сміття й нечистоти, далі виходять якісь жінки. Ґолінський їх не знає. Вони несуть плетені кошики і йдуть угору вулицею, мабуть, на ринок. Потім в’їжджає хура з овочами, далі — самотній вершник. Нарешті з’являється карета, в’їжджає досередини і зникає там аж до полудня, коли раптом починається жвавий рух крізь браму. Ґолінському здається, що він бачить двох жінок: одна з них — Звєжховська, яка щось подає чи то поштареві, чи посланцеві, друга — старша Чернявська. У вікнах на другому поверсі розсувають штори, і там на мить з’являється чиєсь обличчя. Ґолінський не може розібрати чиє. Йому смокче під ложечкою, але він не наважується відійти ані на мить, наче боїться пропустити щось дуже важливе. Перед самим полуднем брама знов відчиняється, і на вулиці формується невеликий похід, переважно молодь: ідуть до катедри на месу. Він знов нікого не впізнає. Аж у самому кінці бачить знайомого, Дембовського, в польському одязі, з дружиною. Вони йдуть мовчки і зникають у костелі. Ґолінський розуміє, що тут нема ні Франка, ні Авачі. Хапає за рукав одного з запізнілих молодиків і питає:

— А Володар де?

— У Відні, у самого цісаря, — добродушно відповідає той.

Ночує Ґолінський в заїзді, чистому й ошатному, хоч і недорогому. Йому дозволяють там умитися й поспати. Він спить як убитий. Наступного дня вранці вирушає до Відня, гнаний тією ж тривогою.

Цілий день займає дорога на Ґрабен, де мешкає Володар. Перед входом стоїть сторожа, якась чудна, в яскравих зелених і червоних лівреях, в шапках із пір’ям. Вони тримають галябарди. Самому туди ніяк не ввійти. Він просить його представити, але відповіді нема аж до вечора. Ввечері в’їжджає багата карета в супроводі кількох вершників. Коли він хоче підійти, його доволі брутально перепиняють.

— Я — Якуб Ґолінський, Володар мене знає. Мені треба побачитися з ним.

Йому кажуть наступного ранку написати записку.

— Володар приймає опівдні, — чемно каже лакей у чудернацькій лівреї.

Anzeige, або донесення

Марії-Терезії Габсбурґ, Божою ласкою цісаревій римській, королеві Німеччини, Угорщини, Чехії, Галичини й Лодомерії, ерцгерцогині Австрії, герцогині Бургундії, Штирії, Каринтії, Крайни, герцогині Семигороду, etc.

Яко підданий Вашої Цісарської Світлості, я, що народився в Глинній, за чотири милі від Львова розташованій, і там-таки виріс, був у цьому містечку рабином. Сталося так, що 1759 року з’явився там такий собі Яків Франк, син єврейського вчителя, начебто неофіт, який сьогодні живе у Брюнні. Батька його через підозру в належності до секти сабатіанців вигнали з громади, і він осів у Чернівцях на землях молдавських. Той Яків Франк, хоч народився в Королівці, чимало по світу наїздився, одружився, мав доньку, після чого пристав на магометанську віру й був серед сабатіанців оголошений хахамом.

На свій сором, я теж належав до тієї секти і був одним з його послідовників. Через власну дурість вважав його не лише великим мудрецем, а й втіленням духа Шабтая та чудотворцем.

На початку 1757 року прибув вищезгаданий Франк до Польщі й закликав усіх вірних переїжджати до Іваного на землях Кам’янецького єпископа. Там оголосив він, що господь Шабтай Цві мусив перейти у віру ісмаелітів, так само, як бог Барухія — у православ’я, а він, Яків, мусить перейти у віру в Назарянина, позаяк Ісус із Назарета був оболонкою, шкоринкою плоду, а прихід його мав лише прокласти шлях для істинного Месії. І саме тому ми про людське око маємо перейти в цю віру і сповідувати її ще ретельніше, ніж самі християни. Мусимо жити побожно, але не одружуватися з християнками, бо хоч Señor Santo, тобто Барухія, й казав: «Благословенний той, хто дає дозвіл на все заборонене», — він також зазначав, що донька чужого бога — заказана. Тож у жодному разі не можна змішуватися з іншими народами, а треба в глибині серця лишатися вірним трьом вузлам, трьом царям нашим: Шабтаєві Цві, Барухії та Якову Франку.

Після численних переслідувань з боку євреїв ми, захищені покровительством Кам’янецького та Львівського єпископів, восени 1759 року прийняли хрещення.

Вбогому Франкові, який прибув із Туреччини, відразу дали багато грошей. Доклався до цього і я, пожертвувавши йому для початку 280 дукатів.

Потім вищезгаданий Франк прибув до Варшави і там оголошував наліво й направо, що є господарем життя і смерті, і ті, що в нього щиро увірують, ніколи не помруть.

Коли ж деякі з його найближчих та найвідданіших поплічників таки померли, то на запитання про причину Яків відповідав, що вони, мабуть, не досить щиро в нього вірили.

Деякі з його товариства, бажаючи випробувати Франка, донесли на нього церковній владі…

— Так було? — питає Ґолінський людину, яка йому диктує і чиї слова він записує гарним почерком, лише вряди-годи перечіпляючись об довгі німецькі вирази. Але той не відповідає, тож Ґолінський пише далі:

…справу цю розглянув суд, що складався з коронного канцлера, капітули та єпископів. Більшість з його прибічників відкрито зізналися у своїх помилках і підписали присягу, що відхрещуються від усього, з чим мали справу, і відтепер житимуть по-християнськи. Франка ж було засуджено на довічне ув’язнення в монастирі в Ченстохові. На жаль, цей одержимий дияволом чоловік уміє повести за собою людей. Його прибічники відвідали його у в’язниці й щедро обдарували. Багато з них лишилися біля нього, адже йому вдалося переконати їх, що його арешт — необхідний. І знову мушу зізнатися з соромом, що й я був там, у його в’язниці, і залишався з ним аж до дня смерті його дружини та її похорону.

Смерть ця