Краса, що не рятує - Павліна Пулу
Тієї осені, як завжди, Надька з Макарчуком сидять в окремій кабінці, замовляють копчену рибу, червоне солодке вино і шоколад. Дід розповідає Надьці про господарство, про те, з чиїм котом парувалася його Муха, які смачнючі цьогорічні сливи і які червиві грушки вродили в його садку. А Надька – про заздрісну подругу-кагебістку, про посиденьки перед будинком, про симпатичного букініста Зеника, якому вона щонеділі носить книжки, і про чоловіка, кохання до якого досі жевріє – як лахміття з домашніх скринь на згарищі будинку.
За такими балачками минав їхній вечір. Дідові щоки порожевіли, і він почав сором’язливо ділитися інтимними подробицями їхнього з бабою життя. Надька у цей час дивилася на брудно-руді стіни і розкошувала в якійсь безглуздій п’яній мрії, що пахла виноградними лозами і риб’ячою лускою. Аж раптом за перегородкою почула Греччин голос. Їй аж млосно стало – він! – наче окропом її обшпарили. Перша реакція – тікати! Щоб не побачив її в товаристві старого діда, бо ще подумає, що й вона стара, а вона ж не стара, а так тільки… Щоб не побачив її без щільного паска, щоб не побачив її відвислого живота, бо вона ж не товста, а так… Тікати, бо не готова вона зараз зустрітися зі своїм молоденьким півником – от намарафетиться, підмалюється, тоді…
Але доросла жінка у ній перемогла. «Тоді» може не настати, аргументує Надька, тоді – не існує, існує лише зараз. Вона встає зі свого крісла, плескає себе по щоках і йде на голос – п’яна, закохана, стара.
Осип Гречка сидить сам. Йому принесли каву, і він замовляє щось поїсти. На столі безладно розкидані якісь папери. Раптом він підводить погляд, аж назустріч – блискуче зухвале бісеня, яке стрімголов вистрибнуло з примружених Надьчиних очей. Гречка спантеличений.
– Що ви тут робите, Надіє Павлівно?
– Ти чому до мене не заходиш? – з порогу нападає Надька. – Я ж на тебе чекаю. Чи ти вже забув, як я тобі допомогла?
– Я зайду, обов’язково. Ви така чарівна жінка…
– Не зайдеш, – капризує Надька.
– Зайду, обіцяю. У мене скоро сесія, треба вчитися, повно справ, – Гречка дивиться їй просто в очі таким чистим чесним поглядом, що Надька раптом усвідомлює – вірить йому, вірить…
– У тебе дуже жорстоке обличчя. І дуже гарне, – каже вона і сідає навпроти. – Тому я не знаю, що мені робити. Вірити твоїй вроді чи боятися твоєї жорстокості?
«Вона хоче залишитися тут, – роздратовано думає Гречка. – Замість того, щоб дівчата сходилися, баби, наче мухи на мед, злітаються. Прекрасно!»
– Що там у тебе? – вона підсовує до себе пальцем його курсову. – Вчишся?
Надька виправляє якусь помилку і жалісливо хитає головою, відчуваючи, як випите вино тепло стікає простісінько до серця і навалюється на неї тією живою і справжньою мрією, якої вона досі не могла чітко усвідомити.
– Я ж кажу… Може б, ми з вами іншим разом поспілкувалися? А послугу ви зробили мені важливу… ніколи не забуду. Ви чудова жінка.
– Серденько, у тобі стільки енергії, ти мов акумулятор, і я біля тебе наче молодшаю, – каже з надією.
– Але ж ви ще зовсім не стара, – Гречка червоніє від власної брехні.
А Надька думає, що це його почуття розпирають… Гречка тим часом збирає папери. «Ага, – злиться, – молодшає вона біля мене. Та мушу терпіти – все-таки від тюрми врятувала». Зібравши папери, кладе гроші за каву на стіл і йде до виходу.
– Не маю часу чекати, поки вони приготують, треба бігти.
Але Гречка до дверей – і вона за ним. Наче й забула, що в сусідній кабінці сидить дід Макарчук, занурившись у свої далекі молодечі спогади. Та й не хоче згадувати – щоб Гречка не бачив, із ким вона пиячить, щоб думав – не така вже ця Надька і стара…
– Ти справді красунчик, – засипає його компліментами Надька, хоча її вже й саму починає від тих компліментів нудити. «Це ж треба, на старості років перетворитися на доктора Бау», – думає вона.
Виходять у холодний мокрий вечір. Гречка роздратований – невже вона тепер усе життя за ним назирці ходитиме? Зупиняється посеред тротуару, щоб їй не було, як пройти, може, тоді повернеться в «Антуанетту»? Але Надька і далі йому щось лепече – про неприбрані тротуари, про погану погоду, про те, що він до неї не приходить. Тротуар Гречка загородив, тому вона стоїть на дорозі, а за спиною шугають машини.
– Півночі на тебе дивилася би. Який огидний колір у твого шарфа. Треба носити м’якші кольори.
Сухими чутливими руками тягнеться до шарфа і закутує Гречці шию. Він озирається, чи немає де знайомих, бо ще скажуть, що з мамою вечорами гуляє. Надька не зважає, куйовдить волосся, усміхається так пестливо, наче до найулюбленішої тваринки. Раптом просто у неї за спиною, пронизливо сигналячи, різко гальмує машина.
– Ти що, самогубця? Нащо посеред дороги стала? – лається водій. – А ти чого, дурню, усміхаєшся, я ж твою матір ледь не задушив. Ти ж мене, бовдуре, бачив, ти ж мені в очі дивився, то не міг її з дороги забрати?
Гречка думає – ось він, порятунок!
– Добраніч, Надіє Павлівно, – кидає переляканій Надьці, якій капотом машини набило на стегні синець. – Мені час.
Надька розтирає стегно – оце так… Її мало не переїхало авто, а Гречка і не помітив?
Він пішов. У Надьки тремтять кінчики пальців, які щойно торкалися до його шарфа, – чи з любові, чи з переляку, чи ще чогось. Вона мовчки слухає розлюченого водія, ступає на тротуар і ніс у ніс наштовхується на п’яного Макарчука. «Пора додому», – думає. Роззирається, чи немає поблизу Гречки, тоді бере під руку діда, який щільно і довірливо тулиться до її плеча, засинаючи на ходу, і так вони йдуть додому.
Дід засинає вдягненим на канапі, а Надька лежить у ліжку і думає – чи Осип так сильно любить, що нічого, крім неї, не бачить, чи хотів, щоб її машина переїхала? Так і засинає, тримаючись за матрац руками, щоб не впасти, якщо ліжко раптом полетить. Вранці дід тихесенько
