Краса, що не рятує - Павліна Пулу

«Чого тільки не наслухаєшся від підпилої старої жінки», – думає тим часом Осип Гречка. Він не розуміє, як люди вірять у майбутнє, якщо в будь-який момент може розвалитися на льоту літак, у якому ти летиш, або вибухнути атомна станція, що постачає тебе електрикою. Він, хоч убий, не розуміє краси майбутнього, з якого боку не дивись.

– Я вас чудово розумію, Надіє Павлівно, – ввічливо відповідає їй Гречка. – Усе було дуже смачно, але мені вже час.

Він затягнувся цигаркою, яку по-жіночому запхав у різьблений мундштук, і встав з-за столу. Але Надька садить його назад, повиснувши на лікті, а потім іще якийсь час ковзає своїми сухими старечими руками по його светрі. «Він, мабуть, не тямиться від щастя поруч зі мною», – думає Надька.

– Ми ще не доїли півника, – нагадує йому.

Півник Гречці теж не дуже подобається. Наче й смачний, але смак здається якимось старомодним, наче з вечірок, які влаштовувала його бабуся для колишніх однопартійців, – дрібно порізаний олів’є, пересолоджений мокрий торт, котлети в тертих сухарях та інші м’ясні страви, що їх подавали зазвичай із гарніром – відвареною картоплею, рисом чи ще з чимось.

Після півника йому доводиться їсти огидне варення із фейхоа. «Хто тільки вигадав робити варення з цього фрукта?» – дивується Гречка. Потім вони п’ють каву з морозивом, тільки Надька приготувала не шарами, як це роблять зараз, а перемішала ложечкою гарячу каву і холодне морозиво, тому вийшло чортзна-що. Знову не смачно. Гречка робить іще одну спробу піти, але йому втелющено фотоальбоми. «Але ж гарнюсінька вона колись була, – думає Гречка, – мабуть, крутила гарячі чоловічі голови, як волосся – на бігуді. А тепер не може змиритися з тим, що постаріла».

Щойно переступив поріг її квартири, Гречка весь час хотів негайно звідси втекти.

– Роки, прожиті разом зі своїм чоловіком, були справжнім щастям, тільки я того не розуміла, – тривають Надьчині одкровення. Вона зачарована тим, як уважно Гречка її слухає.

Щастя – транжирити гроші, переходити з кав’ярні в кав’ярню розлінованим містом, іноді відпочивати в якійсь екзотичній країні, красти вранці в батька машину і розповідати дівчатам на трасах, що ти продюсер і зробиш із них кінозірок за маленький розкішний інтим на задньому сидінні. Оце щастя. І Осип Гречка майже співчутливо дивиться на Надьку, адже вона ніколи такого не зазнала. «Вона була колись гарна, – думає Осип, – гарнюсінька. З її темпераментом можна було б мати увесь світ біля ніг. А вона, замість пробивати собі шлях у Москві, переїхала в це занедбане українське провінційне містечко, замість крутити романи з багатіями, обрала пересічного чоловіка, який її покинув. Дивачка, – зневажливо думає Гречка. – Тільки як же тепер від неї вирватися?»

Нарешті – відпустила. Він стоїть у коридорі, взувається, а вона, добряче захмеліла баба, намагається повторити свою витівку зі стіною. Знову підпирає його грудьми, але цього разу Гречку так просто не візьмеш – він не нахиляється, не ніяковіє, а спокійно чекає, коли ж їй набридне його підпирати. Надька, зачарована своєю ілюзією кохання, думає – який солодкий зніяковілий півник у винному соусі. І наступна думка – вона би залюбки його скуштувала…

Уночі падав дощ. Одяг, вивішений за балкон сушитися, довгими вологими тінями метлявся на мотузках, зсовуючись до купи, щоб було не так мокро та холодно. А потім зірвався і полетів пластом на землю, у багнюку, у розмоклі квітники. Вранці, накинувши халат, Надька продиралася крізь мокрі хащі посаджених іще навесні хризантем, щоб позбирати лахи, а потім пила багато гарячого чаю, щоб зігрітись і не захворіти.

А після чаю зручно вмостилася в м’якому кріслі коло вікна, поклала ноги в червоних пантофлях на журнальний столик і замилувалася їхньою зухвалою червінню, відчуваючи, як у її серце гарячим потічком ніжності тече пізня і нереальна віра в те, що все ще зміниться у її долі, а вкарбовані в її серце маленькі кришталики льоду, які іноді завдавали такого болю, що хотілося проковтнути власний кулак, почали танути, аж їй захотілося видихнути власну душу.

Вона вкрала у Ганни Василівни його фотографію – юного ще хлопчиська-випускника зі школи такої-то, мокрого від шампанського, що вибухнуло в чиїхось руках. «Молоденький півник», – надписала на звороті Надька.

…Матері він соромився. Вона подалася в столицю «прожигать жизнь» навздогін за місцевим опецькуватим бізнесменом, який не дуже її і кликав, але ж мама – це особливий випадок. Її кликати не треба. Вона вирвалася з села і дуже пишалася, що така хвацька, вперта, наполеглива. Бабуся, та, що мамина мама, працювала колись секретаркою у місцевому відділі КДБ і теж дуже тим пишалася. Покинула чоловіка з дитиною та й поїхала «робити кар’єру».

Отак і мама. Та після активного десятирічного «прожигання» повернулася обдерта і спита. Від неї за кілометр смерділо сечею, і щоб не чути цього смороду, батько час до часу давав їй трохи грошей. Вона думала, що житиме з «мамулькою», та бабусі незадовго до того шептуха сказала, що як прийде до неї людина і попроситься жити – треба цю людину вигнати, бо в неї погана енергетика. Чого-чого, а поганої енергетики бабуся боялась. Тому й вигнала. І мама знову пішла «жити для себе», але вже – під мостом, на вокзалі та у притулку для бідних.

Іноді він її бачив – на ринку, на вулиці, намагався оминути, і не міг. Наче прикипав до землі і терпляче ждав, поки вона підійде. Як це буває уві сні – хочеться втекти від якоїсь загрози, а не можеш. Ноги ватяні, руки мляві, тебе накриває щось страшне, і ти падаєш. Уві сні загрозою зазвичай був скажений пилосос, у житті – мама. Він стояв і бурчав щось на її запитання, а коли вона гладила його руку своїми холодними тонкими твердими пальцями, він відскакував, наче його струмом било. Пхав їй у кишені гроші, вона йому – гостинці, забувала, мабуть, що він уже великий, тому приносила якісь цукерки, – пом’яті, розталі, у брудних обгортках, цукерки, які він гидував їсти, але складав у коробку з-під взуття. Хтозна, нащо він їх колекціонував. Мати завдавала йому болю – одутлістю, занедбаністю, самотністю, своїм розпатланим сивим волоссям, збайдужілим поглядом. Він почувався хворим, коли її зустрічав. Він мав би її ненавидіти – за самотнє дитинство, за непрочитані казки, недозволених друзів, за те, що на десять років просто собі зникла… Або – любити, бо вона таки мама, а у людей заведено любити мамів. Він не знав, як ставитися до цієї жінки, і щоразу його роздирали два