Краса, що не рятує - Павліна Пулу
Мачухою він пишався. Іноді підвозив її до крамниці на своєму авто, і тоді його друзі, двоє самовдоволених бичків із «хороших родин», прицмокували, присвистували і покрикували: «Кицюню, озирнись», – услід мачушиним чорним панчохам, які можна було розглядати аж до мережаного патенту, за який чіплявся тонкими лапками спеціальний пояс.
Шлюб його батьків тривав найдовше з усіх шлюбів – десять років. Шлюб корисливості й ненависті виявився сильніший за шлюб любові, що прийшов потому, – із субтильною білявкою, яка згодом розбила йому серце, гайнувши до Києва, нової столиці відродженої держави, із продавцем чобіт.
А потім батько привів гарну і запальну мачуху. Це була найпрекрасніша жінка їхнього містечка, лялечка, цяцька, цукрова статуетка. Вона вбиралася так шалено, що від її одягу навіть бездомні собаки непритомніли. Вона писала довгі сумні вірші про втрачене кохання, які зчиняли фурор на їхніх провінційних літвечорах. Він довго лаштувався у неї закохатися, та несподівано закохався в Ніну – невиразну і негарну, як сам вважав.
Коли вони зустрілися, він міркував приблизно так: треба набратися досвіду, дівчина мрії – недосяжна, прищі на обличчі зійдуть не скоро, тіло ніколи не набуде прекрасних форм кіногероя, хочеться сексу, адже він з’явився у їхній країні лише в дев’яностих, тому досі був бажаний…
Ніна гризла нігті, й він ніяк не міг остаточно вирішити – огидно це чи чарівно у своїй безпосередності. Вільний час вона проводила на іподромі – підробляла тренером верхової їзди. А ще вона нітрохи не намагалася бути гарною, і це мало невимушений і чарівливий вигляд – гладеньке личко без макіяжу, великі зуби і тонкі зморшки у кутиках рота від сміху. У Ніни були великі безбарвні очі, як у риби, і трохи риб’яча форма рота. Була відчайдушна – часом здавалося, що вона геть нічого не боїться, і від цього ставало страшно. Люди, які нічого не бояться і не намагаються бути красивими і добропристойними, завжди лякають. Та безбарвною вона видавалася лише з першого погляду, – попелясте волосся, вибалушені світлі риб’ячі очі й бліда шкіра. Але хлопець незчувся, як вона стала для нього найкольоровішою дівчиною на світі.
Потім – бабуся йому відкрила очі, батько натякнув, навіть мама застерегла, що Ця швидесенько завагітніє, бо такі, як вона (таким лише під церквою побиратися), хочуть лише заарканити порядного хлопця і мерщій вискочити за нього заміж, а далі – норкові шубки, золоті персні… Тому одного темного густого надвечір’я він її покинув, відводячи очі, щоб випадково не втопитися в трясовині безбарвного, світлого витрішкуватого погляду. Пробурмотів, що нічого зазіхати на нього зі своєю любов’ю і планами про заміжжя. Аргументи були тверді й незаперечні: він іще не нагулявся, а коли навколо всі хлопці зустрічаються з блондинками-фотомоделями, безглуздо зустрічатись із такою, як вона.
А кляте дівчисько заміть того, щоб чекати його любові, якою він колись, нагулявшись, таки планував її обдарувати, взяла і вийшла за іншого.
АнтуанеттаНадька чекала його до знемоги – прибігала з роботи, чіпляла сумочку на вішак і мчала на балкон – виглядати… Вона щовечора готувала вечерю на двох – а раптом прийде… Надька, красуня, Верона, чоловіча мрія – невже не прийде? Як же він на неї дивився, як же дзвенів його голос, напружений від її близькості, який же пестливий був у нього погляд, розмочений в усмішці, як хліб у молоці… Скільки він їй наговорив компліментів – господи-боже…
Вона чекає. Надія Павлівна Шистачок чекає. Ці маленькі пантофлі – червоні оксамитові гульвіси – взуває і ходить по квартирі легко, плавно, бо почувається в них бажаною жінкою, почувається молодою. Ці криваві пелюстки якоїсь великої пантофляної квітки, які Осип Гречка зірвав дорогою до жінки, яку він, мабуть, любить. Чи ні? Надька ходить у них рівнесенько, випроставши спину, сяючи очима, і коли до неї прийшов букініст Зеник, вона щасливо сміялась із кожного його жарту.
– Так здатні сміятися лише молоді дівчата, які ніколи не стикалися зі смертю чи зрадою, – сказав він тоді.
Вона тоді думала – який же красивий і барвистий цей світ, де вони всі так затишно оселились, як міль у теплих сукняних пальтах, як личинки комах у чорних суцвіттях весняного ґрунту чи в гарячій гноївці, що витікала з дідового хліва і прямувала проритим рівчаком просто на поле. Вона милувалася світанковими латками листопадового снігу, які біло-рожевими ліліями плавали по дорогах, перш ніж розтанути під осіннім сонцем, а звечора знову випадав сніг і вона знову милувалася – як прекрасно…
Іноді ці маленькі пантофлі, червоні оксамитові гульвіси, вночі вирушали мандрувати, свавільно вештаючись по квартирі й гублячись у закамарках помешкання, не дочекавшись її ніг. А Надька ж точно пам’ятала, що залишала їх біля ліжка. Вони мандрували під диваном і у великій шафі, де висіли її пальта. Іноді вони заходили углиб цієї шафи, і, заблукавши за старим грамофоном чи за коробками з-під черевичків, лягали в м’яку перину пилу, і чекали, коли ж Надька їх знайде. І вона завжди їх знаходила, протирала щіткою для оксамиту, а потім цілувала в носики і взувала собі на ноги – ці маленькі, вишиті бісером пантофельки.
Дід Макарчук завжди боявся вовків і любив кнайпи. Іноді по суботах він приїздив у місто до Надьки зі смугастою сумкою гостинців – солодких сільських помідорів, які пахли родзинками і розмоченим у фруктовому сиропі цукром, сметанки, зігрітої в автобусі, кількома кусками овечого м’яса та нарізаними разом із росою та сонними комахами в листі квітками – у величезну прозору вазу, куди могло вміститися рівно п’ятдесят п’ять троянд.
Дід обтріпував шапку, пригладжував умоченими в Надьчин шампунь пальцями смички сивого волосся і, притамовуючи щільно стуленими губами радість, вибирався гуляти. Їхня улюблена кнайпа – «Антуанетта» – була розташована на перехресті двох головних міських вулиць недалечко від тамтешнього МРЕВ та Університету. Вдень там обідали службовці, а під вечір напивалися студенти на честь якихось своїх щоденних свят. Столи було накрито червоними серветками та скатертинами, а стіни товстими масивними смугами пофарбовано рудим мастилом для підлоги – «під дерево», казала господиня закладу Тося, найвідоміша міська повія. Саме на її честь ця кнайпа й називалася «Антуанетта».
Власник кнайпи свою бізнес-кар’єру розпочинав як сутенер. А допомагала йому в цьому гарнюня дівчинка Тося із сиротинця. Ще підлітком вона дуже жаліла всіх чоловіків і кохалася з ними винятково з милосердя. Вони разом вирішили зробити в цьому містечку кар’єру. Винайняли помешкання на першому поверсі біля МРЕВ і Університету, в
