Краса, що не рятує - Павліна Пулу

– Не плюйтеся, бабо, – сердито каже Надька. Їй хотілося і від себе додати щось про те милосердя, яке баба з татом виявляли до її мамусі, коли він бив, а бабуся дорікала, тільки не синові, а невістці, мовляв, якщо не вміє з чоловіком поводитися, то мусить бути бита. Але Надька промовчала, побоялася лози.

За вікном було вже темно і не видно, що тато там висить, тільки Надька все одно відчувала, що висить. Відчувала і все. Навіть відчувала, як вітер колише гілкою, грушкою і ним. Наче його за шию прив’язали до грушки, а за ноги до Надьчиних нутрощів, десь їй у грудях чи у животі віддавало кожне те колихання. Тільки вона заспокоювала себе – от поїду звідси, і все буде добре. І не відчуватиму, як він на грушці колишеться. Так і не заснула тієї ночі, бо все в ній колихалося – і грушка, і тато, і нутрощі.

Тоді, з доктором Бау, вона зробила так, як казала бабуся. Не просила, не кричала. Стала обличчям у куток, закусила губу, а потім, коли доктор Бау підійшов до неї зі спини, збуджено дихаючи у вухо, розвернулася – усмішка, як лілія, усмішка, як сонце… Де тільки поділася юна недосвідчена дівчинка?

– Не зараз, докторе Бау. Я ще не одужала. Пізніше, як стану здорова, наберуся сил, щоб вам не було соромно, що вилікували сирітку… Може, чаю?

Наче нічого між ними й не сталося, запалила гасову лампу. Витягнула з буфета хліб, розм’якле домашнє масло, яке докторові Бау приносили родичі пацієнтів. Приносили, звісно ж, щоб нагодувати своїх рідних, а не доктора. Але він був хазяїном у своїй лікарні, тому сам вирішував, кому те масло їсти.

Поки доктор Бау розгублено стояв серед кімнати – голий і смішний, худий, як тріска, із розставленими для обіймів руками, Надька вдягла сукню, роздмухала самовар і наказала:

– Одягніться!

І він послухався, наче маленький хлопчик маму.

Бабуся застерігала від ворогів, від солдатні, від тих, хто хоче Надьці зла. А доктора Бау вона вважала другом і батьком. І цей друг, виявляється, зовсім не друг, а такий само ворог, як і всі решта. І з ним треба боротися так само, як з усіма. Надька тоді подумала, що ніхто з чоловіків не може бути другом, лише ворогом. А від ворогів треба захищатися. Тільки ночами більше не спала, прокидалася від кожного шурхоту, кожного скрипу, болісно усвідомлюючи – той, кого вона вже встигла по-своєму, по-дитячому полюбити – один із її ворогів.

Надька натерла півника сіллю – на голові в неї з боку на бік перекидалися бігуді, на обличчі лисніла маска зі свіжої солодкої сільської сметани. Півника теж помастила сметаною, присипала куркумою для золотавості. У живіт напхала йому почищених яблук, вмостила на зелені листочки базиліку і запхнула в духовку, а себе у ванну – змивати сметану, розкручувати бігуді, пахтитися новими дорогими духами.

Колись, коли вона мешкала в доктора Бау, їй здавалося, що майбутнє широке і пишне, як павичевий хвіст. Тепер воно більше нагадувало бульдожий – куций і обрубаний. І її мрії, сяйливі та веселкові, як весняні райдуги над розцвілими луками, змінила буденна і темна, як довжелезні підземні тунелі в горах, дійсність. Але тепер вона вміє готувати півника у винному соусі, а також геть непогані соуси для своєї потьмянілої вроди.

Готово. Жінка вбрана в свою найкращу спідницю, зачесана, напарфумлена, кінчиками пальців ледь торкається кухонного начиння, щоб не вимаститися і не зіпсувати своєї вроди.

Гречка приносить їй подарунок і вино.

– Не знаю, як вам і дякувати, Надіє Павлівно. Якби не ви, сидів би я зараз у тюрмі й чекав суду. – Осип Гречка цілує Надьці руку, ледь торкнувшись губами до її пересохлої шкіри.

Вони знову стоять у коридорі – він спиною до стіни, вона поруч, і могла б Надька ще раз довести малого до шалу якоюсь несподіваною витівкою, але її серце чомусь калатає занадто голосно, а рука пече так, наче це оса вкусила, а не Гречка поцілував. Тому вона щодуху біжить на кухню, щоб малий бува не помітив її емоцій. Похапцем розгортає пакунок, а в ньому лежать червоні вишиті пантофлі.

«Червоні пантофлі», – думає солодко Надька.

Потім вони їдять півника, п’ють вино, на столі пізні жоржини… Гречка думає про те, що Надьчина квартира пахне ваніллю, корвалолом, пліснявою, трохи лимонним печивом і молоком, але пліснявою найдужче, і йому хочеться вийти з її кімнати на сонце, на вітер, якнайдалі. Але він хлопець ввічливий – послуга за послугу. Надька хмільним поглядом дивиться на білі жоржини, що звисають із вази, уже трохи прив’ялі. Повітря після гарячого літа й погожого жовтня таке сухе, наче пелюстка троянди, якою переклали книжку, читану востаннє сто років тому. Напівсонно і легко точиться розмова про щось неважливе, збуджуючи, як наркотик, бо ніщо так не збуджує, як люди, з якими можна говорити про несуттєве. «Тук, – каже Надьчине серце, – тук», – і підстрибує, як молода кізочка чи дівчинка. Стрибає вітер із гілки на гілку, легкий, як потічок вина, що цюркоче із пляшки в келих. Але Надька носом вдихає згущений вечірній пил свого міста і знає, що десь вітри збираються в зграю, щоб ламати дерева, зносити дахи, руйнувати світ.

Вона намагається уявити, яке чудове враження справила на малого, і ця думка розслабляє, їй стає легко, і вона довірливо починає довгу розповідь про те, важливішого за що немає в її житті.

– Навіть коли дощі розмивали дорогу до нашого містечка, я взувалась у величезні чоловікові гумові чоботи і виглядала його перед будинком під сірою колючою мжичкою, він приходив до мене з дощу, холодний і вологий. І я любила його дужче за всіх. Навіть більше за себе, – розповідає Надька, мрійливо вигладжуючи пучками пальців серветку.

– Навіть коли вранці не було чим поснідати, а на вечерю доводилося варити пісну кашу без солі, ми були найбагатшими людьми на світі, бо ми мали відчуття власної сили. Ти й гадки не маєш, голубчику, яке це п’янке відчуття. Коли ти понад обставинами. Коли ти розумієш, що здатен пережити все, і ніщо не змінить твого Я, – філософствує вона. – У нас могло бути