Краса, що не рятує - Павліна Пулу
– Пшона?
Далекі то були часи.
Надька побачила раптом під під’їздом Гречку – він сунув, мале ведмежа, крізь мжичку, зсутулившись, щоб менше змокнути, і Надька йому крикнула:
– Малий, чого ж це ти не заходиш? Обіцяв. На мені твій подарунок.
Гречка обернувся і роздратовано глянув на те старе бабище, яке чіплялося з дурними запитаннями. У нього були інші проблеми – курсова, бабуся, яка раптом вилила на себе окріп, і Гречка мусив щодня носити їй продукти, домовлятися з медсестрами про нагляд і перев’язки. А це було вкрай складно, з нею жодна медсестра не хотіла знатися. Баба любила писати викривальні листи начальству – давня робоча звичка. Словом, і без Надії Павлівни клопотів вистачало. Уже не кажучи про те, що не дуже подобалося Гречці віддавати борги. А їй він таки був винен.
– Я не маю часу, – гукнув.
– Як там бабуся, Ганна Василівна? – запитала Надька.
– А ви зайдіть і подивіться, – відповів Гречка, хоча знав, що до бабусі вона не піде.
Але вона ходила. Після їхньої вечері – ходила відвідувати Ганну Василівну, таку немилу її серцю.
До бабусі зазвичай ніхто не ходив. Вона жила в своїй кришталевій норі. Ще в дитинстві була для Гречки Сніговою Королевою, яка скалками свого шпигунства травмувала чиїсь очі – на більше її не вистачало. А іноді, на Новий Рік опівночі, він залишався в оздобленій сріблястим дощиком квартирі-печері і тремтів од страху, а бабуся тим часом сунула на коридор вслухатися у чийсь галас, щоб зафіксувати, зібрати збори і вирішувати, що робити з порушником спокою. Бабуся тоді ще була гарною, а може, йому лише так здавалася, бо була єдина з усієї сім’ї, хто Гречку любив і замовляв йому Діда Мороза зі Снігуронькою на вечір. А Снігуроньки були зазвичай красуні, садовили його собі на коліна і вдавали люблячих старших сестер, а він клав їм свою хлоп’ячу голівку на груди, такі м’які, аж вуха від щастя судомило, і думав – точно, моя бабуся – це Снігова Королева…
Надька була одним із порушників спокою переважно через те, що прала у пральній машинці, а вона гуде. Але насолити їй Ганна Василівна так і не змогла. Начальник ЖЕКу був Надьчиним приятелем, секретар місцевого відділу партії – любим другом… Що вже вона тільки вигадувала, ніщо не допомогло. І збори збирала, і двері її квартири трупною водою обливала – і таке було, бо хоча Ганна Василівна вважала себе атеїсткою, та порожнину, яка була призначена для віри в Бога, вправно заповнювала забобонами, магією і чарами. Адже у біблії комунізму ніде не йшлося про те, що не можна вірити у чари. Там ішлося лише про шкідливість віри у Бога. Тому Ганна Василівна спершу на вихідних, потім і в будні, вийшовши вже на пенсію, вряди-годи підчакловувала і їздила на прощу спершу до Кашпіровського, потім до Чумака, а далі до якоїсь бабки-шептухи з Білорусії, що славилася дивовижною чудодійною силою: на один бік махне рукавом – усі здорові стають, як молоденькі дубочки, на другий бік вітер здійме – хворіють…
Саме те чаклування і лякало всіх найдужче. Вона сама ж себе і видала якось, коли обіймалась із липкою, щоб набратися від неї сили і наснаги. Її застукав під тим деревом один сусід, старий холостяк, а всі ж знають, що старі холостяки значно більші базіки за старих дів, ото він і розніс по всіх сусідах, що Ганна Василівна не лише активістка, а й відьма. Потім, коли в неї запитували, чи то правда, вона лише загадково усміхалася – мовляв, мої таємниці такі глибокі й незбагненні, що куди вам, жалюгідним людцям, це зрозуміти… Їй подобалася слава чарівниці. І не подобалася Надька, бо вона теж мала славу чарівниці, тільки серед чоловіків, і баби, які влаштовували під під’їздом щоденні засідання для обговорення та вирішення чужих проблем, казали:
– Ця Надія Шистачок таки знається з якоюсь силою, бо чоловіки до неї злітаються, мов нетлі на вогонь… А вже ж не молоденька.
Осип Гречка не нетля. Він іде собі під балконом далі, роздумуючи про свою бабусю, а Надька ще якийсь час розчаровано дивиться йому вслід, намагаючись пояснити самій собі, чому цей хлопчак такий байдужий до неї. «Бідолашка, за бабусю переживає… Було б за кого», – і вона йде до хати. У двері дзвонить Боберко.
І ось, замість того, щоб захоплено зробити їй один зі своїх незграбних компліментів, побуряковіти й настирливо відривати ґудзик із піджака, втупившись у підлогу, цей чолов’яга ридає просто в її щільно стягнутий живіт. Дихнути неможливо.
– Що з вами, Боберку, що могло статися, щоб такий сильний чоловік так ридав? – запитує ввічливо Надька. За роки його залицянь так і не перейшла з ним на «ти». Він через це називав її аристократкою.
Тепер він не може нічого сказати, грубо стискаючи в своїх руках і без нього стиснуте тіло. Тільки повторює у перервах між незграбними чоловічими хлипаннями:
– Більше… нікого… немає… тільки… ти… єдина… рідна…
Надька здивовано роздивляється його руду сивіючу чуприну, густу і не дуже чисту, високе чоло з залисинами, біле, пористе, нееластичне, у рудому ластовинні. «У нього ж, здається, і жінка була, і син, і навіть онуком хвалився якось… Що за сентиментальщину він меле?» – думає Надька.
У цей момент вдирається в двері життєрадісний Зеник із новим фотоапаратом.
– Дивіться, я купив і ще не навчився користуватися… Але ж який якісний, мені продали зі знижкою, японський.
У фотоальбомі Надьки є фотографія – об’єктив до половини закритий пальцем, а на другій половині – жінка здивовано звела голову, а до її живота тулиться чиясь руда голова.
…Той день, коли людина починає по-справжньому жити, завжди «завтра». Завтра відбувається все – дієта, ранкова гімнастика чи пробіжка, робота, секс, кохання, діти. Якби у світі настало завтра, він би вибухнув від гіперактивності. Час, коли справжнє життя вривається у чиюсь долю, – завжди незручний. То людина занадто молода, то вже застара, то саме хворіє, то не визначилась у житті, чи навпаки – визначилася… Справжня любов – пріоритет минулого, вона завжди там, колишня. Бо лише втративши, ми усвідомлюємо, як сильно любили.
Він думав… Він чекав. Усе планував, продумував, як їй подзвонити. Він так добре пам’ятав свою Ніну. Її глибокі сліди, вгрузлі у багнюку, чорний верес вздовж дороги – чорна ознака осені, такої
