Краса, що не рятує - Павліна Пулу

на сніданок, смак перетертого з медом яблука, ячмінної кави і зубної пасти. Якби він забув смак її язика, він би забув усе. Але він пам’ятав, пам’ятав у цих снігових сутінках якоюсь фізичною чуттєвою пам’яттю, і тому йому хотілося вбити їх обох, цих обкиданих снігом закоханих посеред білих від паморозі дерев, і бачити їхню кров, відчувати страждання людей, які завдавали йому болю, але навіть не здогадувалися, що його очі за ними стежать.

Згодом він наздогнав Ніну в єдиному підземному переході, який був у їхньому містечку, схопив за лікоть і хотів щось з’ясувати.

– Давай поговоримо, – благав дівчину, яку колись покинув, бо, на його думку, вона аж ніяк не пасувала такому перспективному хлопцеві. А вона дивилася на нього зеленкувато-безбарвними іскристими очима і зневажливо кривила губи, – давай поговоримо.

Він знав, що існують кращі, дієвіші слова, щоб зупинити цю кохану нахабу, яка ішла собі, глипаючи на нього з-під лоба. Але тоді він забув усі слова, крім цих двох, тому повторював їх із різними інтонаціями, наче розповідав їй багато історій.

– Не переслідуй мене, – казала Ніна, кутаючись у своє пальтечко з хутряним коміром, і не збавляла ходи.

– Давай поговоримо, – просив, і якби вона зупинилась у цьому темному переході, він, мабуть, задушив би її.

– То було просто захоплення. А зараз нам нема, про що говорити. Йди.

«Не любить і ніколи не любила, не любить і ніколи не любила», – повторював подумки, відчуваючи якесь дивне загальне оніміння тіла і думок. Того вечора він зненавидів балакучого рудого чоловічка, який оце раптом виник перед ним на дорозі. А вранці він захворів на ангіну і довго лежав у ліжку, майже непритомний від високої температури.

Молоденький півник у винному соусі

Колись, коли на Сибіру доктор Бау підібрав юну і хвору Надьку, то першою стравою, якою її пригостив, був молоденький півник у винному соусі. Дівчину витягли з шахти із розбитою головою, вона лежала на дошках, безтямно водила поглядом, а тіло здригалося в конвульсіях. І якби не Марк Альфредович Бау – вона називала його татусем, аж поки «татусь» не спробував залізти донечці в панталончики – Надька вже була б на тому світі, а якщо й ні, то лишилася б розумово неповносправною. Тоді, після тривалої хвороби, під час якої вона лише цукор смоктала та молоко пила, доктор Бау приготував диво-страву, таку духмяну і ніжну, що Надьці у голові паморочилося від самого запаху.

– Моя маленька Вероно, запам’ятай – саме соус робить із тієї синьої здохлої тварини, яку я приніс, оцей нектар у тебе на тарілці.

Соус – ось що у страві найголовніше. Так думала Надька. От, наприклад, вона – стара, втомлена життям, трохи підтоптана дама, але якщо подати під смачним соусом – то ще нічогенька. Тепер усі перетворилися на дам, чи то пак сеньйор, через латино-американські серіали, що гіпнотизували з телеекранів. Спершу «Рабиня Ізаура», потім «Багаті теж плачуть», тому зрештою Надька не втрималась і закохалася в Луїса Альберто. Сусідська дівчина, закохана в того красеня, спізнившись одного разу на серіал, із розпачу наковталася снодійних таблеток. Потім іще довго пила воду з марганцівкою, щоб добре проблюватися. Усі ті жінки, які працювали на заводах і оспівували тріумф пролетаріату, раптом перетворилися на синьйор, і Надька з ними, – під соусом одягу, викроєного з журналу «Бурда-мода».

Соус – головне, що має навчитися готувати жінка, думала Надька. У полумиску синюватими лапами вгору розмерзався півник. На серці в Надьки шкреблися кішки. Крізь відчинену кватирку деренчав зяблик. Увечері має прийти Гречка. Увечері вона впіймає час за хвіст.

Упіймати час за хвіст – значить замаскувати старість, розтерти до червоного зап’ястки трояндовою олійкою, вбратися в найкращу спідницю, яка вилискуватиме діагональними нейлоновими нитками, і посидіти навпроти Гречки під барвистою парасолькою ілюзії кохання. Попивати з фігурної склянки каву-глясе і зманіжено про щось муркотіти, мляво рухаючи язиком.

Бо в Надьки була ілюзія, що цей юнак із холодними тремтячими руками – бідолашненьке, таке молоде, а вже із судинами проблеми – трішки закоханий у неї, і ця ілюзія солодко озивалась у глибині її нутра музикою улюбленого композитора Огінського. Огінського грав доктор Бау на чорному фортеп’яні в своїй обжитій тарганами квартирі у Кемерові – таргани виповзали з-під темно-зелених шпалер, щоб послухати його гру, ворушили від задоволення вусами, і Надька пам’ятає, що після їхнього барака докторська квартира, хай навіть із тарганами, нехай немилосердно по-солдатському прокурена, здавалась їй найзатишнішим місцем у світі, бо, по-перше, тут було, що їсти, тут було тепло, і вона, переїхавши сюди, здобула авторитет у родичів. Вони, хоч і хитаючи скрушно головами – повіялася повія, – а таки приходили до неї по харчі, і вона завжди ділилася, великодушно прощаючи зневажливі посмішки. Доктор Бау працював у лікарні, і чого-чого, а їжі в них не бракувало.

Їй тепер здавалося, що вона трохи схожа на покійного доктора Бау – ось, рятує хлопця. І можливо, він ставиться до неї, як до матері чи як до бабусі. Але ж… «Ні!» – подумки аж кричала Надька, такого бути не може! Та все одно не виключала цієї версії. Аж раптом упіймала себе на думці, що геть не проти зазирнути юнаку в панталончики…

А колись – Боже милий, як же вона страждала, коли доктор Бау спробував до неї позалицятися. Несміливо, ніби жартома, усміхаючись своєю довгою кінською усмішкою, червоніючи – залицяння повоєнного інтелігента. Він тоді заліз до неї на диван і медичними термінами описав, чого йому від Надьки хотілося б. Так і не стягнув із неї панталонів, бо вона зіскочила і притьма відбігла до чорного серванта. Зіщулилася в кутку, червона-червона, і мовчала. Бабуся її колись навчила, що коли чоловіки так поводитимуться, то не можна ні плакати, ні кричати. Нізащо не плакати і не кричати, бо зґвалтують. Це було увечері перед від’їздом. Як зараз пам’ятала – сидять за порожнім столом, бо їсти нема чого. Бабуся раптово постаріла, згорбилась – її викликали на допит. До допиту вона плювалася слиною, коли говорила. А після допиту – кров’ю.

– Вони бояться сильних, бо самі боягузи. Мужністю, тільки мужністю захищайся, – вчить бабуся Надьку, – вони хотітимуть, щоб ти плакала і кричала, а ти усміхайся і мовчи. Вони хотітимуть, щоб ти просила про милосердя, а ти вмирай, а не проси. Бо якби вони були милосердні, ти жила б із татом і мамою, ткала б полотно, пасла вівці, ходила б до школи. Бо якби вони були милосердні, такого б ніколи не сталося…