Краса, що не рятує - Павліна Пулу

І він справді здобув. Одного разу вона нахилилася до його обличчя і кінчиком скрученого в трубочку язика, легким, ніжним і гострим, торкнулася до його верхньої губи. Легесенько намалювала там якийсь ієрогліф, а потім язик проник у його рот, і він відчув, що верхню губу поневолено її губами, а нижня в цей момент теліпалася собі, немов чужа. Потім він присунув її до себе, і його Ніна була покірна, мов дитина, ніжна, як квітка, солодка, як карамелька.

Та була одна абищиця, яка в цій історії мордувала його найдужче. З ним весь час був здивований погляд рудого чоловіка, бо перш ніж померти, він здивувався. Погляд запитував – як хтось, якась людина, схожа на нього, запросто і без причини вирішила його вбити? Якби можна було повернути час, він, мабуть, іще раз його розчавив би, але перед тим пояснив, що і до чого. Бо те здивування мучило його. «Невже це так дивно? – думав. – Невже у нього ніколи не було схожих бажань?»

І цей здивований погляд дитина успадкувала від батька. Щоразу, коли він приходив до своєї вдовички, наражався на дитячий здивований погляд, який запитував:

– Чому ти вбив людину, яка не зробила тобі нічого злого?

Цей погляд заважав йому вповні насолоджуватися коханням. «Якби не було дитини, – мрійливо думав він, – ми з нею були б найщасливіші люди на світі».

Однієї ночі, коли Ніна ще спала, а він збирався їхати в місто, бо треба було вранці на лекцію, знову наштрикнувся на погляд немовляти – розіспаний, засльозений, але так само запитальний. Йому раптом захотілося, щоб погляд замовк, і це здавалося так природно, а здійснити це було так просто – один рух і все. Тому він узяв диванну подушку і підійшов до колиски.

Боберко встав із колін. Букініст Зеник допоміг йому підвестись і сісти на кухні в крісло. Надька втиснула у тремтячі пальці склянку з водою, та Боберко ще довго не міг її випити, у нього сильно тремтіли губи. І зуби цокали об скло, наче у дзвоник хтось калатав.

– Та що ж із вами таке, – розізлилася Надька. Вона могла б іще трохи помилуватися на балконі прекрасною зграбною хлопчачою постаттю, якби цей бурмило не припхався і не закатав істерики. – Хіба ж це по-чоловічому так поводитися, схлипувати і плакати?

Букініст Зеник, який потроху розпродав книжки, успадковані Надькою від доктора Бау – саме вони і стали підмурівком їхньої дружби, міцно поплескав Боберка по плечах. Але і це не зарадило, тому він рясно бризнув йому в обличчя водою зі склянки. Боберко стрепенувся від холодних бризок і нарешті заговорив.

– Моя невістка цієї ночі внука задушила.

– Як задушила? – вигукнула здивована Надька. Їй аж мороз пішов поза плечі.

– Задушила… Через свого коханця. Сказилася баба. Моя колишня вдосвіта подзвонила в сльозах… Господи, як же я це переживу? – і Боберко знову занурився Надьці в живіт обличчям, але вона цього разу мовчала і не пручалася.

Коли цей товстелезний шевцюра Боберко виходив із сільського шинка, червоний і трохи заслинений, бо коли він пив, його нижня губа безвладно звисала донизу синюватим м’ясним філе, ніхто б і подумати не міг, що він може бути схильним до сентиментів. Навіть якщо б він пригостив вас малесенькою лимонною цукерочкою за п’ять копійок, яку йому дали на здачу. Нікому б і на думку не спало, що цьому одороблові властиві якісь почуття, надто після його вихвалянь про любовні пригоди з сусідською дівкою Кошицею, яка носить батистові тонкі сорочки із зав’язками на грудях, а під спід не вдягає трусів, і тому так легко дістатися до її тіла, потягнути на оборіг, і вже там швець Боберко вміє дати собі раду з дівкою без трусів.

А коли раптом під час цієї оптимістичною розповіді нагоджувалася його дружина – на запах, наче велика, підсмажена на олії цибуля, і пискляво починала бідкатися на свою лиху долю, її голос лунав так надривно, як високі ноти сопілки в губах якогось телепня, що йому ведмідь наступив на вухо. І якби вам хтось розповів, що йдеться саме про того пияцюру і гульвісу, який, мов хлопчисько, закохався у бліде припудрене Надьчине обличчя з кривавою раною губ, що постало перед ним однієї довгої жовтої осені, ви подумали б, що то марить людина в тяжкому запої. Він знайшов її, загрузлу в багнюці, серед дороги, – на підборах, із парасолькою, тоді саме доярки йшли на ферму доїти, і вона була така контрастна, така незвичайна серед цих спалених сонцем жінок із пронизливими голосами – а у селі в усіх голоси пронизливі, щоб перекричати вітер, птахів, хурделицю чи дощ. Боберко, добряче набравшись, сунув додому, стягнувши собі на потилицю картуза, щоб здаватися ще зухвалішим і задерикуватішим.

«Ну і ляля, – подумав, побачивши Надьку. – Цікаво, звідки ж така з’явилась у нашому селі?» Він підійшов, допоміг жінці вилізти з багнюки і щось таке сказав, щось, щоб позалицятись, якийсь жарт, від якого залилися сміхом місцеві сміхотухи. Але Надьку це не розважило, вона звела на нього свої великі сірі прозорі очі, а в них було стільки відчаю, стільки сліз, що й не переповісти, і за все життя не виплакати, у них було стільки жалю за нездійсненним, що Боберкові по спині побігли холодні мурашки. Він похнюпився, засоромився і замовк, а Надька пішла собі геть. Боберко розглядав її легкий зграбний силует у сірій мжичці й думав тоді, що заради неї він покине сім’ю.

Наступного дня він убрався в найкращу одежу, затягнув тісно ременем живіт і пішов до Надьки, щоб запитати, чи потрібна їй допомога. Відтоді він допомагав їй робити усе і не просив за це жодної віддяки. Але коли вона пригощала вареною картоплею з ніжним рожевим м’ясом засоленої риби і, усміхаючись, переповідала історії, почуті, вигадані та пережиті, Боберко повертався додому, підтанцьовуючи, затискав у сінях груди своєї дружини, а потім, підспівуючи собі під ніс, шив найкращі шапки і пальта, які йому тільки доводилося шити. Але коли вона чи слабувала, чи просто була не в гуморі, дякувала Боберкові та й зачинялася в хаті, а він залишався на подвір’ї сам на сам із зіжмаканим під пахвою картузом, тоді він ішов до крамниці й напивався. А потім лупасив до синього свою жінку і нічого не робив, аж поки до нього приходили замовники і відбирали