Краса, що не рятує - Павліна Пулу

Надька прокидається, коли вже сонце збирається заходити. Очі підпухлі, ноги онімілі. Пожовуючи гіркий, терпкий язик, сунеться на кухню, копирсається у тумбочці, дістає звідти коньяк і старий засохлий лимон. Кілька разів ковтає просто з пляшки, заїдає шматочком лимону і намагається пригадати свою вчорашню дилему – любить чи ненавидить? На її столі – рекламний календарик «Антуанетти», який прихопив із генделика Макарчук.

…Це було давно, за ранньої юності… Тепер він не відчуває за собою жодної вини, хоча мав би. Але ж обставини різні бувають. І люди – теж різні. Хіба не споконвіку чоловіки вбивали суперників і ґвалтували жінок? Хіба не було це виявом героїзму? Такий закон життя – одні мають померти, щоб інші жили щасливо. На цьому побудовано політику всіх великих держав, політику сили. Мають померти аристократи, щоб пролетаріям добре велося, мають вмирати від важкої праці кріпаки та селяни, щоб добре жилося аристократам. Мають вмирати злочинці, щоб жили законослухняні. Чи навпаки.

Він сам нічого не вигадав. Хіба що став уже досить сильний, щоб знищити когось заради власного щастя. Він відчував зараз те, що колись у своїй гральній кімнаті. Він мав силу вирішувати все.

Був колись випадок, так, дрібничка…

Якось він поїхав з друзями на вихідні за місто. Уже починало сутеніти. Темрява підкрадалася до нього зі спини разом із суничними пахощами першої, ще майже непомітної роси. Цю росу людина змогла б відчути, хіба що лежачи голою у траві, щоб кожна частинка її тіла торкалася до трави; торкалась і вслухалася. Сутінки ступали тихесенько, мов у вовняних шкарпетках, і він із насолодою дихав гострим чебрецем та конюшиною, глицею і суницями, насолоджувався смаком переламаної навпіл печеної картоплі.

Вони розпалили вогонь і смажили м’ясо. Ще й досі пам’ятає той смак молодої свинини, трохи солодкуватий із прілим запахом. Він тоді подумав – яке смачне м’ясо, яке солодке смачнюче м’ясце. У роті аж танула їжа, а неподалік синіло глибоке темне озеро, що утворилося на торфовиську. Здаля воно здавалося майже чорним. До того часу вони вже добряче там накупались і насмажилися при воді на сонці. Крім того, пили спиртне – багато пили, бо в ті часи шістнадцятирічні хлопці демонстрували один перед одним власну міць кількістю випитого. Тіло перетворилося на вогонь, а вогонь – це і був він. У сутінках відчував, як палахкотить, тьмяно і ніжно – так загорається сонце у холодні осінні світанки. Так палають нетлі, черкнувши крильми об вогник свічки. Він рухався плавно, як і належить вогню, пив вогняну горілку, яка гнучко обтікала смакові рецептори його гарячого язика.

Він був шістнадцятирічний і незайманий.

Коли вже не було сили ні пити, ні їсти, коли останній шматок м’яса розтанув у роті, вирішив прогулятися між соснами. Ішов і вслухався у свої рипучі кроки – наче під ногами згорав хмиз і гілляки. А назустріч ішла якась дрібна, не дуже гарна дівчина, опецькувата й товстенька, з малими грудьми і тонкими губами. Ця дівчина була втіленням усього, чого він не любив у дівчатах. Але того вечора він був не собою, а палахким вогнем, який шукав щось пружне і гнучке, щоб палити і нищити. І він її зґвалтував. Усе цьому сприяло – і сутінки, що ніжно дихали йому в обличчя, і комарі, що вовтузились у цих сутінках, лоскотались і кусалися. Це були розкішні літні сутінки із запахом глиці та суниць. Потім на землю впала холодна хмільна роса, впала на дівоче тіло, і йому забило памороки від того, як усе це естетично і красиво. Вранці він залишив дівчину в мокрому хмизі, зомлілу, напівмертву, а сам повернувся першим автобусом до міста.

Він тоді думав – навіщо ці людці, невігласи, злодії і заздрісники, як не на те, щоб задовольняти примхи порядних людей. Бо йому всі завжди заздрили, така вже вдача у цього обшарпаного народу – заздрити й ненавидіти кожного, хто стоїть вище. Як кажуть, «щоб у сусіда здохла корова». О, він їх знає, тільки корова в нього не здохне. Ні. Він стояв вище. Він – дитина шанованої людини, він колись приноситиме користь, стане важливим, зароблятиме гроші. А що їм – на них треба працювати, бо нічого, крім землі, цей люд не знає.

Це іграшки, ляльки, яких можна поламати, замкнувшись у кімнаті.

Це – Боберко. Рудий, у чуприні вже проглядає жовтувата сивина, розхристаний, вічно голодний – хоч скільки годуй, усе їстиме; розгублений… мне у руках теплий зимовий картуз, тупцяє вимащеними у багнюці черевиками по її килимах, роззирається, ніби ніколи тут не був, а потім – раптом, зненацька, непристойно – гепається перед Надькою на коліна, обіймає її за пояс, впирається обличчям у Надьчин живіт і починає ридати, шморгаючи носом…

– Крім тебе, у мене нікого, ні кровиночки живої більше нема. Нема… Крім тебе, у мене більше нікого, – ридає він, щільно притулившись до її живота, заляпуючи її одяг патокою своїх страждань.

Надька такого не чекала. Вона усміхнено відчинила перед ним двері – у червоних вишитих бісером пантофельках, плечі рівнесенькі, груди вперед, тіло огорнуте блякло-голубим шовком домашнього халатика, але під домашнім халатиком усе бойове оснащення – пояс, корсет, який підтримує важкий відвислий бюст, щільні шорти, і це все густо скроплено духмяною росою ніжних парфумів. «Нічого дивного, краса потребує праці і терпіння», – думає Надька.

Пережите недавно розчарування так міцно закріпило усмішку на її обличчі, що стягнути її не здатні навіть чоловічі ридання.

Кожна жінка у глибині душі – Джульєтта. Навіть якщо їй шістдесят. Навіть якщо вона Надька – надламана, підкошена і прибита. Тож хіба дивно, що стоячи на балконі, вона, як Джульєтта, як юна шістнадцятирічна мрійниця, виглядала коханого. На балконі по сусідству стоять мішки з морквою і картоплею, на підвіконні – борщ, щоб не скис, на табуретці – накритий мискою осінній яблучний пересолоджений торт. Її ногам м’яко і тепленько в червоних пантофлях. У її серці – любов, теж – м’яка, свіжа і тепла. Вона виглядає хлопчиська Гречку. «Це ж треба, – думає Надька, – назватись, як каша».

Колись у них у Сибіру був дід Пшоно – йому дали таке прізвисько, бо торгував із-під поли крупою, яку підкрадала з крамниці внучка-продавщиця. Хороший був дід, хоча вона прочитала про таких, як він, не один роман, і завжди прототипи діда Пшона були лютими ворогами народу, вбивцями чи шпигунами, словом – підривали лад, шкодили колективізації, тому заслуговували всіляких проклять і