Краса, що не рятує - Павліна Пулу
Ніна шукала гриби так само, як шукала мушлі на дні моря і як шукала гірські стежки та квітку мімози, як шукала любов і життєве призначення, так, як самка-лисиця шукає виповзле з печери лисеня – з жалем та захватом у розширених зіницях безбарвних зеленавих очей, із червоним від пристрасті напіввідкритим ротом, із палахким азартом – так йому здавалося, коли вистежував попереду худу кощаву постать. Він ішов слідом, але вона його не бачила, бо ніколи не озиралася. Ніколи. Вона мчала з такою певністю у майбутнє, що не мала потреби відстежувати позаду власні кроки. Позаду вона мала порожнечу. І він був частиною цієї порожнечі.
Лише він знав, як спритно, з розбігу, вистрибувала вона на коня, і кінь під тиском її м’язистих стегон галопував уперед стежками і лісами. Він бачив її великі міцні руки на віжках, зціплені пальці з обгризеними нігтями, і на відстані бачив, як сяють її очі, як віється світле волосся, що вибилося з-під шапки, і бачив червоні гарячі губи, які йому хотілося просто на бігу цілувати, і щоб слина мала смак осіннього вітру, а губи сходилися докупи лише на мить, і щоб доводилось їх щоразу наздоганяти, як мрію.
Лише він знав закушену усмішку на її обличчі, таку струмку і холодну, як гірська річка, мінливу усмішку, яка іноді завершувалася пронизливо блискучим сміхом, і її сміх різав його серце, мов скло. Колись Ніна часто сміялась із нього через його педантизм, через вічно чисту білу сорочку і світлий одяг, який він ніколи не носив два дні поспіль, обов’язково мав бути щодня чистим. Дівчина просто любила з нього посміятися, гризучи зубами нігті, а він не витримав такого зухвальства і закохався у гострий вигин її ключиць, у безбарвний погляд, у сіро-жовте, завжди тьмяне волосся.
Йому здавалося – Ніна хапає життя за горло і смокче його артерії, стриножує власну долю, як баского коня, і не знає нічого неможливого, бо для неї можливо геть усе. Усе. І за це він її любив. Ця дівчина була не лялькою. Навпаки, йому здавалося, що тут сильний проти сильного, що вона йому рівня…
Вона була глибоким урвищем серед гір, у яке так солодко було б зірватись і летіти, навіть якщо потім розіб’єшся об каміння і твоє тіло з’їдять соколи. Вона казала:
– Щасливі вовки і лисиці. Коли вони помирають, їхніми тілами живляться соколи, а нас проковтне глина і з’їдять хробаки.
У дитинстві ця дівчина шукала зірки, що впали. Бо, якщо вони падають на землю, отже, їх десь можна знайти – під прілим листом чи суничником. Вона брала з собою до лісу кошика, щоб знайшовши багато зірок, мати в чому принести їх додому. Зірки вона уявляла небесними лампочками, що палають вічно. Їй казали:
– Та які зірки, дитино?
Вона думала, чому можна збирати гриби чи ягоди, а зірок не можна? І їй ще дужче хотілось зірок. Потім, коли у школі довідалася, що зірки – це велетенські сонця в інших галактиках, вона цілком до них збайдужіла і полюбила коней.
Нарешті наважився і подзвонив.
Його запросили в гості. Основною забавою – було дитя. Пропонували поколисати, поагукати до нього, помахати над ним брязкальцем і зворушено попищати:
– Сю-сю-сю, яке ж воно миле…
Дитина була маленька, з великими синіми очима без вій. Руда, бо вродилася схожою на батька, і синьоока.
Воно лежало у великій лозовій колисці, підвішеній на вбитий у стелю гак, щоб матері було зручніше доглядати за дитям. Коли він нахилявся з брязкальцем, дитина зворушливо морщила надмірно серйозне і доросле личко.
– Потім усе буде інакше. М’язи розслабляться, і дитина стане пухка, біла і весела, – пояснювала Ніна, замотана у велику чорну хустку, яка дивовижно пасувала і до її очей, і до білого, аж синюватого, обличчя, і до рожевих заплаканих повік, і до самих сліз.
Він хотів їй допомогти. Моральної потреби комусь допомагати він не мав, просто за цю допомогу сподівався здобути любов. Тому й з’явився на порозі тісної дерев’яної хатки батьків того рудого покійника і приніс трохи дитячого одягу, трохи екзотичних фруктів і темного гіркого шоколаду, який вона колись дуже любила.
– Я не можу їсти шоколаду, бо годую дитину грудьми і її обкидає, – повернула його подарунок Ніна і байдуже пішла до колиски.
А він дивився на похитування її плечей і стегон і пригадував, як азартно вона колись їздила верхи на місцевому іподромі. Ця жінка була саме для нього. Навіть її смуток був азартний, хапкий, вона ним захлиналася, її очі потемніли від горя, вона вся була втіленням жалю.
Він вважав, що заслуговує на цю жінку, бо переможець не повинен викуповувати здобич чуйністю чи матеріальною допомогою, але знаючи її норов, він чемно взяв шоколад і віддав його істеричній бабусі, яка намагалася кожному переповісти свою біду.
– Такий хороший був синочок у мене, так любив усім допомогти, мій голубочок найрідніший. Що ж воно тепер буде?
Він відчув, що подобається їй. Натомість згорьована баба геть йому не імпонувала. Ні, чого-чого, а чужих страждань він не розумів. Йому здавалося дивним, що за тим рудим невдахою на велосипеді хтось може отак побиватись. Але здивування свого не видав – сидів тихенько на лавці з атласними подушками, на яких було зображено лелек, і слухав бабу. А вона поралася, готувала їжу, годувала котів і розповідала, розповідала…
«Невже моя мати так само за мною плакала б, якби щось сталося і одного разу я не повернувся додому? – думав він. – Сумніваюся. Вона не така, моя мати».
Потім через кілька тижнів вони з Ніною разом ходили дивитися на вбивцю. Пліч-о-пліч, як колись, коли він дарував їй хризантеми і міг у будь-який момент відчути гнучкість і плавність її язика. Але тепер її язик був замкнений за пожовклими від страждань зубами, і вона носила чорний одяг – колись давно вона понад усе любила чорний шоколад, але ніколи не вдягала чорного вбрання.
І тоді, коли вони ходили дивитися на вбивцю її чоловіка і вбивця проходив повз них під конвоєм, понуро розглядаючи глибокі тріщини
