Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко

І – мертва тиша. Майбутня більше не відповідала на жодне з її послань, не відгукувалась на благання, лишалася байдужою до обіцянок та умовлянь. Тоді Злата вирішила діяти інакше. Майбутня має усвідомити, що тієї наївної дівчинки, якою вона колись крутила на всі боки, більше немає. Її місце посіла доросла жінка, котра дещо бачила в житті, і з нею доведеться рахуватися. Вона вдалася до погроз:

Даю тобі час сьогодні до опівдня. О пів на першу я перевірю абонентську скриньку. Якщо там не буде листа від тебе з детальними інструкціями, як мені повернути життя з Романом, я стрибну з горішньої тераси Замкової гори. Пригадуєш, тамтешній парк був моїм улюбленим місцем? Так от, він таким і залишився. Помру я, помреш і ти.

Відповідь не забарилася – вже о десятій ранку Злата отримала нового листа:

Ти не розумієш? Уже пізно! Він кохає свою дружину так само, як ти кохала Левка. Ти принесеш йому лише біль. Хіба він цього заслуговує?

Не край йому серця, вже не буде у тебе життя з ним. Їдь зі Львова, негайно. Отямся, доки не пізно, інакше станеш мною, знищиш себе і його. Ліпше вже стрибай, звідки надумала, хоч не будеш мучитися…

Злата стоїть на оглядовому майданчику Високого замку, дивиться униз на залишки оборонних мурів, порожній постамент лева Лоренцовича, повиту нездійсненними мріями постать львівської телевежі, й укотре перечитує листа з майбутнього. Все, що їй треба було знати, вона дізналася. Роман досі зберіг почуття до неї, якщо майбутня згадує про біль. А своє вона вже відмучилася. Гірше не буває.

Вона зіжмакала папірець і викинула до урни зі сміттям. Зиркнула на годинник. Часу вдосталь. Попрямувала до невеличкої кнайпи неподалік. А по обіді вирушила до Старого ЦУМу, що на Ботвіна, прогулялася модними крамницями, дібрала собі гарний одяг та взуття на високих підборах, навідалася до салону краси, де їй зробили модну стрижку (а головне – зафарбували передчасну сивину), французький манікюр та легенький денний макіяж, котрий, виявляється, їй напрочуд личить. Вона знову стала красунею, що очей не відвести. За півгодини – її домовлена консультація в Романа.

Насолоджуючись захопленими поглядами стрічних чоловіків, Злата пройшлася вулицею, за рогом сіла в таксі і за якихось двадцять хвилин переступила поріг Романової приймальні. Секретарка підскочила з місця й шанобливо провела ошатну пані до кабінету психоаналітика. Як Злата й розраховувала, з першого погляду Роман її не впізнав.

Вона зручно розташувалася у глибокому кріслі, закинула ногу на ногу й почала свою оповідь. Відкрила Романові геть усе – від невинного листа у майбутнє три роки тому за порадою тренера з мотиваційної програми аж до тієї хвилини, коли опустилася в крісло навпроти нього і їхні очі зустрілися.

– То що ви мені порадите, пане докторе? – спитала наприкінці, насмішкувато примружившись, озираючи його з ніг до голови.

Якусь хвилину він сидів нерухомо. По тому підвівся, у кілька кроків опинився біля Злати, схопив її в обійми і… поцілував. З того дня вона зробилася йому коханкою. Щоразу, коли він із винуватим виразом обличчя йшов додому, Злата гукала навздогін, щоб не забув купити дружині квіти, вона любить троянди. Роман неабияк злився за такі жарти, але завжди повертався і вони знову опинялися у ліжку.

Минув рік. Златі виповнилося двадцять три, вона мешкала у тій самій крихітній найманій квартирці у старому будинку на Личаківській (хоч Роман пропонував їй кращу і просторішу), працювала на касі у супермаркеті (журналістські навички на той час було безнадійно розгублено й забуто) і чекала зрушень.

А майбутній, як завжди, було двадцять чотири – вона ніби застигла у своєму часі та просторі й мало не щодень писала теперішній Златі листи з благаннями не руйнувати життя ні собі, ні Романові, бо він однаково не зможе кинути дружину та дітей. Листи надходили з тієї ж домашньої адреси Романа на Старопустомитівській, тож майбутня, сама того не усвідомлюючи, давала Златі надію. Злата час від часу відповідала, вона зжилася з майбутньою, як хронічні астматики зживаються зі своєю невиліковною недугою, і що далі, то рідше питала себе: де закінчуюсь я і починається вона?

Злата вичікувала. Вони невблаганно наближалися одна до одної – ще якийсь рік, і зрівняються за віком, стануть однією людиною, котра зможе писати й відправляти листи з чепурного котеджу на околиці Львова. Куди зникне дружина Романа, Злата не замислювалась, але була певна, що там її точно не буде.

Минав час. І все вирішилося само собою – у переддень свого знакового дня народження Злата дізналася, що вагітна. Вона з насолодою повідомила про це майбутній. Та кинула у відповідь лише розпачливе: тікай!

Але в коханців були інші плани. Роман відправив дружину з дітьми до Греції на відпочинок, тож день народження Злати вони зібралися відзначити у нього вдома. Вона вже давно натякала коханому, що мріє побачити його дім (їхній спільний майбутній дім – як вона подумки називала чепурний котедж на околиці міста), і нарешті її забаганка мала здійснитися. Саме тут вона скаже Романові, що в них буде дитина. Гарненька донечка, яку вони любитимуть понад життя…

Нарешті цей день настав. Доки Роман порається в кухні з романтичною вечерею, Злата вирішує оглянути дім. Вона не знає, що майбутня у цей час пише їй останнього листа. Злата роззирається вітальнею і рушає східцями нагору. Майбутня додає до листа свою фотографію. Злата опиняється нагорі і відчиняє двері першої-ліпшої кімнати. То подружня спальня з широченним ліжком – на півкімнати. Тим часом майбутня вже заклеює конверт. Не стримавшись, Злата опускається на ліжко і заплющує очі. Вона не одразу зауважує, як хтось крадькома піднімається східцями слідом за нею і відчиняє двері спальні. Майбутня опускає конверт із фотографією до скриньки. Злата розплющує очі, але вже пізно: темна постать кидається на неї і проштрикує її ножем – ще раз і ще раз, знову і знову, аж доки жертва не перестає