Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Її рани пекли вогнем. Вона так і не спромоглася заснути вдома – хіба впадала у безпам’ятство, марила і прокидалася. То був не сон. То була кара, терпіти яку – несила. Вона не їла, втратила третину своєї звичної ваги, стала схожою на живий кістяк, обтягнутий восковою шкірою, як ті постаті на соборі Святого Юра… Злата просто опустилася на саме днище глибокої затяжної депресії і вже не рахувала, скільки часу так минало. Їй не хотілося жити без них – без Левка, без Львова, – кілька разів батьки витягали її із зашморгу, якось викликали «швидку», бо вона наковталася пігулок, ще згодом вибивали двері ванної, де вона намагалась перетяти собі вени…
Нещастя єдиної доньки підкосило й батьків – мати все частіше скаржилася на серце (та чи Злата її чула – їй своє боліло), тож одного дня маму забрали до лікарні з інсультом. Вона не одужала. Похорону Злата не запам’ятала – сплутала його з Левковим, що й так постійно їй стояв перед очима. Знову примарилося, так вона це сприйняла. Аж доки не втратила й тата. По смерті мами він зробився схожим на тінь – неуважний, розгублений, мовчазний. Згодом почав заливати своє горе спиртним. Якось сів п’яним за кермо. Аварія, за словами свідків, була страшною. Тато не вижив.
Злата ніби заціпеніла. Вона не одразу збагнула, що зосталася зовсім сама – без рідні, без засобів до існування, без надії. З університету її відрахували – скінчилася академічна відпустка, а вона й не зауважила. З роботи пішла ще раніше, коли доглядала Левка. Їхню спільну квартиру продала десь тоді ж – аби покрити витрати на лікування й похорон. Жила нині самотою в помешканні, що лишилося від батьків. Тільки після їхньої смерті воно вже не видавалося їй великим і гарним – просто старенька перекошена хатина в селі під Львовом, поряд – занехаяний сад зі здичавілими сливами, яблунями і черешнями. Власне, таким усе тепер і було. Таким воно її й влаштовувало. А навіщо їй щось інше?
Якось Злата перебирала старі речі й натрапила на маленький ключик, схований у найдальшій шухляді письмового столу. Вона завмерла. Враз пригадалося усе – абонентська скринька, ключ від якої вона зараз стискає в руках, листування з майбутньою, котра щосили намагалася попередити про небезпеку… Оце, мабуть, від такої долі вона й хотіла застерегти себе, озвавшись крізь роки?
Златі стало недобре. Глянула на себе у дзеркало. Так далі не можна. Дзеркало врятувало їй життя. Наступного дня ранковим автобусом дісталася Львова (місто ніби стишилося і принишкло, щойно вона ступила на його бруківку), знайшла те найстаріше поштове відділення, дочекалася, коли відчинять, і рушила до своєї абонентської скриньки. У пожовклому листі, що пролежав тут понад два роки, було все – від одруження з Левком аж до смерті батьків. Дата відправлення – день її весілля.
Злата ще довго сиділа на лавчині у парку неподалік пошти – молода жінка в чорному з якимсь затерплим непорушним болем у прозорих, аж до безбарвного, очах. На перший погляд ніхто б не сказав, що їй тільки ледь за двадцять, горе безжально зістарило її, загасило той невловимий вогник, що відрізняє юних безтурботних дівчат від старших жінок, котрі добряче спізнали життя…
Отже, майбутня справді існує. А Роман ні в чому не винен. І Львів, її Львів готовий до нових стосунків. Цікаво, як склалося б життя, якби вона прислухалася до себе майбутньої й обрала тоді Романа? Майбутній двадцять чотири роки, а теперішній Златі – двадцять два. Отже, вона має ще два роки, щоб усе виправити… Жінка в чорному сіла у маршрутку і поїхала на проспект Свободи – туди, де калатає серце міста, де зустрічаються і розлучаються закохані, де минає і знову народжується життя… Колись там був офіс Романа. З’ясувалося, він нікуди не переїжджав, досі тримає тут власну практику, – щоправда, тепер вона значно розширилася, записатися до нього на прийом вдалося лише на наступний тиждень.
Утім, Злата й не прагнула побачитися з ним зараз, вона трималася осторонь, цілий день стежила за центральним входом офісної будівлі, а надвечір, коли Роман показався з-за розсувних скляних дверей і сів за кермо новенької білосніжної «ауді» (привабливий, упевнений у собі чоловік на вигляд десь під сорок), зловила таксі і поїхала за ним.
Він довго стояв у корках, потім поїхав викрутасами через бічні вулички, тоді зупинився біля супермаркету і за чверть години виринув відтам з двома повними пакунками харчів, опісля забіг до квіткової крамниці, де обрав величезний букет троянд… Нарешті виїхав на околицю міста й зупинився біля одного з чепурних приватних котеджів. Назустріч йому вийшла вродлива темнокоса жінка (у жінки – напрочуд знайоме обличчя) і висипалось двійко крихітних хлопчиків-близнюків у смішних комбінезонах та картузиках. Роман розкрив для них обійми. Щаслива молода родина! На мить Златі схотілося опинитись на місці його дружини, матері його синів, господині його дому.
Це мало бути її життя, якби…
Вона перевела подих. Звісно, Роман зустрів іншу дівчину, одружився, народилися діти, все правильно. А Злата лише стежить за ним із-за тонованого скла таксівки і стискає в руках старого листа з майбутнього. Раптом її погляд прикипів до вже звичної зворотної адреси на конверті, наступної миті злетів до таблички на розі котеджу з назвою вулиці й номером будинку…
Вони – однаковісінькі. Майбутня писала й відправляла їй листи звідси, вона жила тут! Отже, Роман – таки її доля? І вона кохає Романа?
Повернувшись додому, Злата вже знала, чого хоче. Тієї ночі вона вперше за тривалий час добре виспалася, вранці охоче поснідала. Виявляється, сон приносить відпочинок, а смачна їжа – насолоду. За кілька днів зібрала речі, продала батьківську хату і переїхала до крихітної найманої квартирки у Львові, на Личаківській. А надвечір вкинула до абонентської скриньки листа майбутній:
А ти мала рацію, мені потрібен Роман. Я вже у Львові. Кажи, що робити.
Наступного дня отримала крижану відповідь:
Ніц.
