Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Сьогодні п’ятниця, ніч проти 14 квітня 2007 року. Зараз мені 19 років, я студентка-першокурсниця. Мрію закінчити журфак з відзнакою і працювати на телебаченні, ведучою новин. У телецентрі з вежею, що на Замковій горі, – я часто буваю в тамтешньому парку, то моя улюблена місцина. А уяви – там працювати! Точніше, це вже ти там працюватимеш. Адже мине п’ять років і я стану тобою. Я вступила до вишу, а ти його закінчиш і влаштуєшся на омріяну мною роботу… Ти ж не проти?
Ще, звісно, дуже хочеться власної родини і багато-багато дітей. Коли зростаєш у батьків сама-одна… ну, ти розумієш. Троє дітей, щонайменше, але щоб першою народилася дівчинка. Назвемо її, як ти скажеш. Тільки не забудь про Замкову гору.
І ще одне – маю подругу Марійку. Вона з неповної родини, ми сусідки по кімнаті у гуртожитку. Марійка… вона така добра і лагідна, але іноді беззахисна й зовсім несмілива. Часом плаче без причини, тоді і мені хочеться плакати разом із нею, уявляєш? Обіцяй, що ніколи не образиш її, ані словом, ані ділом, гаразд? І останнє, про що проситиму, – залишайся у Львові. Ти ж уже справжня львівська пані, чи не так? Не втрать це місто, воно для мене – все.
З любов’ю, Злата
На ранок вона хутенько запакувала чудернацького листа в обраний заздалегідь красивий конверт з ромашками і відправила на адресу абонентської скриньки, орендованої на п’ять років в одному з найстаріших поштових відділень Львова – принагідно для цієї справи. А за п’ять років, відведених на здійснення заповітних мрій, вона відкриє цього листа і… вже напевне знатиме, що сталося з мріями. Злата все зробила як належить. Якби ж можна було хоч краєчком ока, хоч на мить зазирнути у майбутнє, котре чекає її за п’ять років… Буде все так, як вона загадала, чи інакше? Але годі про це думати, Роман сказав забути про листа і зосередитися на роботі з мріями.
Минув день. А Злата ледь не щохвилини згадувала про ті «мотиваційні» листи, намагалась заговорити про них із Марійкою, однак та опускала очі, переводила розмову на інше, зрештою сказала, що нічого не писатиме, бо то – пусте. Та Злата встигла запримітити у кошику для сміття кілька зіжмаканих аркушів. Марійка написала, але не відправила. Чому? Коли подруга вийшла з кімнати, Злата дістала й розгорнула один аркуш. І все стало на свої місця. Марійка була до безтями закохана. У Романа, їхнього психолога. Усі її слова були для нього. Отакий лист. Злата хутко повернула аркуш до кошика зі сміттям. То не її справа. Вона вже й шкодувала, що полізла читати чуже…
Ще кілька днів промайнуло у нервовому напруженні та думках про ті листи. Аж раптом Злата пригадала, що забула покласти у конверт своє теперішнє фото, як то радила мотиваційна програма. Для неї – невиліковної перфекціоністки – це була справжня проблема. Звісно, правила не дозволяють відкривати лист у майбутнє раніше, ніж за п’ять років, але ж світлина… У листі має бути світлина. Злата довго мучилася і ходила колами, аж поки зважилася порушити правила – дістати листа, вкласти туди забуту світлину і закинути назад до скриньки. Вона не читатиме, лише додасть фото, щоб усе було як належить. Зрештою, минуло лише три дні. Що таке три дні супроти довгих п’яти років?
Того ранку вона схопила обрану світлину, перед парами швиденько забігла на пошту, відчинила дверцята абонентської скриньки, але… свого листа там не знайшла. Натомість її очікував інший – у цупкому брунатному конверті з химерним візерунком (таких вона досі не бачила в продажу), з чітко витиснутою датою на поштовому штемпелі – 14 квітня 2012 року. Відправник і отримувач – вона сама. Обидві адреси на конверті старанно виведені круглим, красивим, без сумніву, її почерком, проте адреса відправника видалась їй незнайомою. Старопустомитівська – вона й не знала, що десь у Львові є така вулиця. Мабуть, це стара назва?
Справи то не міняло – Злата отримала відповідь із майбутнього. Від себе ж. Як таке можливо? Ні, це чийсь невдалий жарт. Або ж поштова помилка, хіба такого не трапляється?
– Даруйте, пані, а чи могло так статися, що хтось відчиняв мою абонентську скриньку і перебирав листи? – нерішуче поспитала у бабусі-поштарки в пишній шапці з сивих кучериків. – Розумієте, у мене, здається, зник один лист, а натомість…
– Дорогенька, що ви таке кажете? Щоб хтось без дозволу порпався у вашій скриньці?! У нас найстаріше поштове відділення цілого Львова! Як вам не соромно? Добре пошукайте свого листа – може, ви й не відправляли його зовсім. Чи загубили дорогою на пошту. Чи й не написали. А що це он у вас в руках – хіба ж не лист?…
Густо почервонівши, Злата вискочила з поштового відділення, «найстарішого у місті». Влетіла до маршрутки, що саме підпливла до пошти. І, тільки примостившись на задньому сидінні й притулившись чолом до скла (давня звичка), зрозуміла, що досі стискає в руці того брунатного конверта – навіть зім’яла його добряче. Відкрити і прочитати? Це не злочин, лист адресований саме їй. Та й хотілося ж їй нещодавно зазирнути краєчком ока в майбутнє, правда ж? Але страшно. Тільки щойно Злата зрозуміла, як же страшно відкривати цього листа – що завгодно, аби тільки його не треба було відкривати… А може, спочатку пошукати адресу відправника, вказану на конверті? Адресу, з якої я писатиму листи за п’ять найближчих років, – мимоволі виправила себе. Тоді не треба виходити на наступній зупинці, слід їхати до кінцевої – судячи з поштового індексу,
