Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Читаємо онлайн Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко
я візьму в кімнаті вазу для квітів…

Ти повернувся до неї. Повернувся.

Сидиш на моїй кухні і говориш, говориш, говориш… Про модернізм, новий український авангард у живописі, про, власне, головну твою гордість – авторську виставку. Ти став знаним і модним художником. Наша розлука пішла, очевидно, на користь нам обом. Я ствердно киваю головою і… згадую, згадую, згадую.

Ти завжди був головним у моєму житті. Я кохала так сильно, що була готова небо під ноги прослати, тільки б тобі затишно ходилося, сонце в голові поставити, щоб тільки для тебе світило і тебе зігрівало, зорі вплести в коси вітрові – якщо це буде той клятий сюрреалізм, на якому ти завжди був поведений. О, ти цінував мою жертовність. Ти – дозволяв себе боготворити, захоплюватися, кохати, завжди бути поруч… І, знаєш, тоді цього мені було достатньо, навіть коли доводилося о першій годині ночі бігти тобі й твоїм друзям за пивом, бо воно раптом закінчилося, чи о четвертій ранку витягувати тебе з цюпи, куди «випадково» загримів після того, як на спір п’яним та голим о третій ночі стояв на голові у фонтані Нептуна на площі Ринок і декламував сороміцькі вірші, або коли… Досить, книга спогадів зачитана, обтріпана до непристойності.

А чим (чи ким) насправді була я для тебе?

– Маленька мурашка на шляху геніальності! – це твої слова.

Одного разу ти випадково розчавив мене. Велика, мудра й геніальна людина просто не помітила дрібної комашні під ногами. Ти уявити собі не міг, що й мурашка має душу, серце і повну криницю сліз, заповнену зневаженим коханням.

«Любов довготерпить і все пробачає». Так каже моя мама. Тепер я знаю, що не все. А може, тоді це й не любов. Моє кохання було високим, як найдовший літній день, і вірним, як тінь, що завжди поруч. Воно літало попід хмарами й було вище неба. Воно розганяло негоду вітром пристрасті, коли буревій вирував над твоєю головою і затуляв зорі. Моє кохання ходило землею і збирало нектар з квітів для твого натхнення. Воно клало під ноги гірські едельвейси і, як цвіт папороті, здійснювало мрії. Моя душа вимагала небагато: трішки тепла, трішки поваги, трішки любові.

Одного разу в твоєму житті з’явилася нова інша. Скільки їх було: для натхнення, для самоповаги, для творчого збагачення… Завжди знаходилося виправдання зрадам. Творчість генія потребувала постійних «свіжих емоцій»… Та цього разу ти привів її не в свою майстерню, як зазвичай робив. (Якби це відбувалося у твоїй майстерні, то мураха і цю гірку пілюлю легко проковтнула б.) Але… Ти привів її до мене і поклав у наше ліжко. Ви лежали під нашим небом, грілися нашим сонцем, вкривалися нашим коханням… Я стояла і дивилася, як довкола мене помирає цілий світ, гасне сонце, падають зорі, вкривається іржею небо, пліснявою земля, кригою вода в криниці, а в душу заповзає темрява. Ти самовпевнено встаєш з ліжка. Брутально відштовхуєш мене від дверей спальні та говориш:

– Слухай, мурахо, не затуляй мені сонце! – і грюкаєш перед моїм носом дверима.

І тоді я вмираю. Розчиняюсь легким серпанком у теплих променях світанку, стаю холодною кавою, не придатною до пиття, стікаю цівочкою на брудну від недопалків підлогу…

Помираю…

Ти не прийшов ані на похорон, ані на поминки… Тоді не прийшов.

Мене воскрешали довго. Мамині сльози вливали в тіло життя. Мамині руки гоїли рани. Мамині слова лікували душу. Але все ж мене – тої, яку ти знав, – більше немає. Сходи на цвинтар спогадів і занеси їй ці жовті квіти. Я люблю жовтий колір, та ненавиджу віднедавна жовті троянди, бо це твої квіти, це її квіти. Квіти тої, якої вже нема.

Бо коли помираєш – стаєш іншою.

Я змінила смаки і вдачу, навіть сонце та небо, колір волосся, зачіску, фах, прізвище та ім’я. Я змінила номери своїх телефонів: і мобільного, і домашнього. Зробила у квартирі ремонт, купила нові меблі, вставила нові вікна для нового сонця… Два з половиною роки я не могла жити в одному місті з тобою, дивитися на одні зорі, пити одну воду. Мені здавалося, що це все отруєно тобою. Від кохання до ненависті – один крок. Так кажуть, можливо. Скільки кроків від кохання до байдужості – я тепер знаю, набагато більше. Ти мені байдужий. Це навіть гірше, ніж ненависть. Ти поки що цього не розумієш. А може, й не зрозумієш ніколи… Та мені…

…байдуже.

Бо нарешті Львів перестав бути для мене тільки тобою. Виявилося, що він набагато кращий від того Львова, який ти мені відкрив. Місто прийняло мене, бо я зрозуміла його сльози, його дощі, його меланхолійний настрій, замішаний на каві і на старих мурах давніх кам’яниць. Я навчилася не впадати від його дощів у депресію. Навчилася блукати його мокрими вуличками під парасолькою і без. Навчилася чути, як крізь його бруківку й товщу літ росте трава біля костелу Івана Предтечі, в якому молилася ще дружина князя Лева Констанція. Навчилася слухати, як розпускається перша брунька у Стрийському парку, зацвітають перші весняні котики в Шевченківському гаю, цілуються голуби під рукою коронованої Свободи біля куполу етнографічного музею. А як мелодійно чалапає старими вуличками напівпорожній трамвай! Як сонно дрімає годинник на Ратуші! І тільки гонорова панна Слава на фронтоні оперного театру так само мужньо й пафосно тримає у своїх тендітних та чіпких руках пальмову гілку…

Ти, напевне, вважав би мене божевільною, якби почув, що я бачила на власні очі, як Львів своїми сльозами розчісує кам’яні гриви старим левам, що дрімають біля порохової вежі? І як біля Домініканського собору Єпифаній Дровняк дружньо підморгує мені та промовляє: «Вільним фальшиве небо не потрібне»? І я йому вірю, вірю місту, але не тобі…

Я навчилася відрізняти фальш від правди, любий. Тому – обережно зі словами.

А ти безупинно говориш. Перечіпаєшся на деяких словах, закінчення ковтаєш. Дивно, раніше цього якось не зауважувала. Та ти навіть трохи картавиш. Це мене смішить. Я гидливо кривлюся, наче з’їла щось кисле. І продовжую варити каву. Таку, як ти любиш, – густу, смоляну, темну, з гвоздикою, корицею та терпкістю.

Простір кухні наповнюється запашним ароматом. У Львові кава завжди особлива. І кожна правдива львівська ґаздиня має свій винятковий рецепт. Моя кава теж унікальна. Бо вона пахне не лишень гвоздикою та корицею… Ще трохи сухими пелюстками хризантем, які я завжди додаю до кавових зерен, коли їх мелю.

Розливаю терпкість у крихітні горнятка. Ти так любиш цю каву:

Відгуки про книгу Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: