Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко
– Марійко, я до першої пари не встигаю, прикриєш? – отримавши ствердну відповідь, Злата наважилася спитати і ще дещо. – Слухай, ті мотиваційні листи… Просто щось подумалося… Як гадаєш, що буде, коли відкрити їх раніше? А, ти ж не писала… Вибач.
Злата вийшла з маршрутки у передмісті Львова – шукати вулицю, зазначену на конверті з майбутнього. А побачила пустир, де будівельники тільки починали зводити елітну новобудову. Її майбутній дім? Ну, звісно! Він з’явиться за кілька років, і – подумати лишень – вона там житиме! Це добрий знак. Тепер не так лячно відкривати листа. Навіть краще зробити це саме тут і зараз – біля свого майбутнього помешкання…
Привіт, Злато!
Насправді я не збиралася тобі відповідати, але не стрималася, пробач. Знаю-знаю, цим самим я порушила правила тієї довбаної мотиваційної програми, але ж і ти їх порушила, коли вирішила відкрити листа, аби вкласти туди знимку. До речі, ти можеш відправити її мені наступним листом, якщо хочеш. А я відправлю свою – тобі ж, певно, цікаво, який вигляд матимеш у двадцять чотири роки? Домовилися? Бо, розумієш, так склалося, що в мене після переїзду не залишилося жодного фото з твоїх часів, тож я із задоволенням глянула б на тебе, тобто – на себе, дев’ятнадцятирічну…
Р. S. Можеш не хвилюватися щодо Львова – схоже, я застрягла тут довіку.
Переїзд? Світлина? Львів? Усе зійшлося, усе відшукалося в цьому красивому, каліграфічному, до болю її почерку – хоч і зі слівцями, яких Злата досі не вживала. Але минає час і люди змінюються… Вона зміниться? Мабуть. Однаково це подарунок долі! Вернувшись додому, Злата негайно всілася писати відповідь, дістала й додала до листа обрану світлину. Згодом отримала нове послання з майбутнього – без фото, щоправда, але з цінними підказками, як краще підготуватися до заліку з політології…
Залік вона склала блискуче. Ця майбутня – просто диво! І між ними зав’язалося листування. Злата з майбутнього охоче відповідала, вони зробилися близькими, наче сестри, поміж них існувала тільки єдина заборона – Златі теперішній не можна було нікому розповідати про їхнє спілкування. Ні, вона розуміла: усе, що відбувається, – ненормально, але спинитися вже не могла. Її більше не турбувало, як же так склалося, що в неї виник зв’язок із майбутнім. Набагато важливіше те, що вона може поставити собі майбутній будь-яке запитання і тим самим уникнути прикрих помилок, зробити все правильно.
У неї розпочалося нове життя. Чи не щодня Злата бігала на пошту – відправляла й отримувала листи, «консультувалася» з собою майбутньою з найменших дрібниць, сліпо виконувала усі поради й забаганки. Її навіть не насторожило те, що майбутня так і не надіслала своєї фотографії, називаючи щоразу нові причини й перестороги. Так само не зауважила, що та Злата з майбутнього якась трохи цинічна і ніби зла. Яка різниця? Усі ми живі люди. Головне, що їм цікаво разом, вони потрібні одна одній. Дівчина була переконана – в неї усе під контролем. Коли ж Марійка якось наважилась і запитала, чи все гаразд, Злата чомусь не стрималася – зірвалася і накричала на неї. Такого раніше не бувало. Але все колись трапляється уперше, до вечора дівчата замирилися.
Незабаром сесія. І відмінниця Злата, яка завжди сумлінно готувалася до всіх іспитів, розуміє – немає чого «зубрити» увесь річний курс, якщо можна просто дізнатися в майбутньої, які запитання їй випадуть, і підготуватися лише до них.
Іспити вона склала на «відмінно», не доклавши до того жодних зусиль. За порадою майбутньої, влаштувалася позаштатним кореспондентом до одного з місцевих видань, у неї з’явилися власні гроші, вона почала модно вдягатися, переїхала з гуртожитку до затишної найманої квартирки на Городоцькій. Шеф-редактор був просто у захваті від роботи новенької журналістки – дівчині лише дев’ятнадцять років, а її статті вражають високим рівнем аналітики і тією стилістичною зрілістю, яка рідко притаманна репортерам-початківцям. Той, хто пише такі матеріали, мусив би мати більше років та досвіду…
Усе, за що б вона не взялася, їй чудово вдавалося. Друзі та рідні помітили, що Злата змінилася – стала кращою, успішнішою, сильнішою – і в той же час ніби замкнулася в собі. Левко теж помітив. І Марійка. І Львів. Та всі мовчали. Тільки от Роман не змовчав. Якось випадково зустрілися у місті, він спитав, як справи. «Добре» , – безтурботно кинула у відповідь. Не повірив. Нахилився до неї і прошепотів: «Я ж бачу, щось змінилося. Злато, ти в біді?» Вона розвернулася на підборах і пішла геть. Потім іще кілька разів перетиналися на різних міських заходах, віталися, він запрошував на каву. А Злата щоразу відмовлялася – в неї не було для нього слів. І все в неї добре, то він собі чогось навигадував. Психолог.
…Було добре, а ставало дедалі краще. На літо Злата не поїхала до батьків, як планувала. Послалася на нову роботу і зосталася у Львові, бо тут – ні, навіть не робота, не кохання, не місто, що без нього не жити і не дихати, тут – абонентська скринька , без якої вона вже не уявляла свого життя. Віддалилася й від подруг, від Марійки, подумаєш, велике діло ті подруги – коли вона має ту, яка ніколи не зрадить і не позаздрить, ту, з якою жодна подруга не зрівняється… Вона має себе. І ця нова Злата не робить помилок. Вона забула, що вчитися належить саме на помилках…
Єдиним, для кого ще залишилося трохи місця в ідеальному світі Злати, був Левко. І, звісно, Львів, як тло до її майбутнього «завтра» зі зразковою родиною та улюбленою роботою. Вони чудово вписувалися в її бездоганний світ. Поки що. Адже Левко справді кохав її – заради неї відмовився від закордонного стажування, про котре мріяв, відколи вступив до університету. А незабаром і освідчився.
Злата була на сьомому небі від щастя – усе за планом. Весілля – цього ж таки літа, квартира у Львові, куплена на батьківські
