Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко

– Знаменита кава, мурашко! Як завжди – бездоганно та елегантно. Густа, наче смола. Темна, наче горобина ніч. Гірка і запашна, наче справжня жінка. Наче Ти. Ніхто так вишукано не вміє заварювати каву.

Здивовано вглядаюся в тебе. О, невже ти став романтиком? Таких панегіриків моя кухня від тебе ще не чула. Моя кава для тебе завжди була лишень кавою…

Та я чомусь геть не млію від твоїх компліментів. Бо це лишень букви, філігранно загорнуті у слова, а потім переведені у мелодику твого голосу, який фальшивить. Тебе це бентежить. От і цукор розсипав. Знічено почав його збирати. Ти п’єш каву з цукром? Відколи? Напевне, це старість, бо солод перебиває смак гвоздики, аромат кориці, терпкість хризантем і ти це знаєш.

Говоримо ні про що, ведемо світську розмову – або товчемо воду в ступі. Ти продовжуєш мене дивувати , сиплеш компліментами направо і наліво. Про новий колір мого волосся, який мені так пасує, а красивій жінці пасує все, про те, що я змінила не тільки шпалери в кухні, а й гардеробчик – довжину спідниці та довжину ніг, що ошатність у моїй кухні та й у всій квартирі така, що аж хочеться тут залишитися жити… Хапаєш мене за руку, підносиш її до губ. Цілуєш мої пальці. Кажеш, що моя шкіра пахне хризантемами та кавою, що усміх мій, наче у янгола, що уста мої, наче стиглі вишні.

Слова, слова, слова… О, звісно, таке чути завжди приємно. Слухати та не вірити.

Раптом прокидається бурчанням домашній телефон. Визволяю свою руку з міцних твоїх обіймів. Неспішно виходжу в коридор і беру слухавку. Телефонує мама. Вона на відстані чує… тебе. Говоримо про якийсь дріб’язок, нагадує, що у мене важлива зустріч за годину. Я пам’ятаю про це і все ж щиро мамі дякую за нагадування. І не тільки за це… Бо вона мені щойно ще раз нагадала, хто ти насправді такий. Чую, як на тому кінці мама кладе слухавку. Та все ще тримаю свою біля вуха.

– Так, так. – Голосно сміюся. – Я тебе також цілую, любий. Так, так! Я тебе також кохаю. Незабаром побачимось.

Кладу слухавку. Знаю – ти дуже уважно слухаєш. І «вірно» все зрозумієш. Збираю всю свою силу волі в кулак. Озираюсь і шпортаюсь на твоєму розпачливому погляді. Очі кольору неба заволокло грозовими хмарами. Двобій завершено. Якусь мить мовчимо. Тиша, здається, з’їдає звуки і робиться вологою. Від неї пітніють долоні. Ти так і не зрозумів, коли програв. Металічним безбарвним голосом порушую мовчання:

– Вибач, любий друже! У мене побачення. Трішки поспішаю. Приємно було зустрітись та довідатись про твої успіхи. При нагоді відвідаю твою виставку, обіцяю. Спасибі за запрошення. Бувай. Привіт львівському бомонду.

Тепер ми квити – цього разу я зачиняю перед твоїм носом двері, не грюкаючи, тихесенько і назавжди.

У мене справді зустріч: ділова й дуже важлива. Я впевнена – все буде бездоганно. Що мені якісь там багатоголові дракони? Адже я перемогла самого мінотавра, який ладен був мене з’їсти…

Шукаю мобільний, як завжди, десь посіяла. Він спокійнісінько мовчить на холодильнику в кухні. На столі натикаюсь на каталог твоєї виставки. Спеціально залишив. Не встояв, щоб не похвалитися. На обкладинці натюрморт із жовтих троянд, під ним готичними літерами виписано – «Персональна виставка “Муза”». Цікаво, хто вона – твоя Муза, та жінка, котрій ти присвятив цілу виставку? На обкладинці, під назвою так гарно говориться про неї: «Всі портрети художника присвячені одній жінці, Музі митця. Єдиній, справжній, неповторній…» Я рада, що ти знайшов її. Ту – єдину. І вже не сприймаю твій візит як спробу нападу. Розумію його як намагання вибачитися за помилки минулого. По-іншому ти перепрошувати не вмієш.

Мобільний озивається музикою літа, мелодією Вівальді. На екрані висвітлюється невідомий номер. Якусь мить вагаюсь: а може, відключити? Я ж поспішаю… І все ж – беру слухавку. Раптом щось важливе…

– Алло! Слухаю!

Перегортаю сторінки каталогу. Там портрет жінки. Очі на півсвіту та розкішне темне, як ніч, волосся, розвіяне вітром. Здається на мить, що ця прекрасна жінка ширяє між зорями, які миготять у неї за спиною. Така невинна і щаслива жінка… Вдивляюсь в очі твоїй Музі. І ціпенію… Та це ж… Я впізнаю… себе.

Слухавка наповнюється розпачем:

– Алло! Сонечко моє золоте! Ангелику мій найдорожчий! Мурашечко моя люба! Ти мене чуєш, чи чуєш!? – Як відчай, твій голос. – Я кохаю тебе. Я кохаю тільки тебе! Кохав і кохаю тільки тебе! Ти – моя Муза. Я не можу дихати без тебе. Не можу й жити. Все сподівався – це мине. Адже художнику для справжньої творчості потрібна барвистість… Я колись так думав. Так, я – ідіот. Зрозумів це лишень тоді, коли ти пішла. Для чого мені всі жінки світу, якщо єдина і найважливіша – не поруч? Я нікого, крім тебе, не можу кохати. Я малюю тільки тебе, снишся мені тільки ти. Я більше не літаю у снах. Це ти давала мені крила. Пробач мені, кохана, за все пробач. За дурне хмільне непорозуміння. За той вечір. Я ледве його пам’ятаю, п’яний був. Ти несподівано зникла. Квартира порожня, телефони вимкнуті, на старій роботі тебе нема і не знають, куди виїхала. Я шукав тебе, навіть не одну ніч прочекав під дверима квартири. У міліцію, в розшук подавав. Через знайомих у паспортному столі тебе розшукували. Все намарно. Хтось пустив чутку, що ти за кордон виїхала. А тиждень тому на вокзалі випадково зустрів Ґєника. Він і сказав, що ти зараз у Львові і мешкаєш там, де й мешкала. І номер твого мобільного він дав. Я нарешті набрався сміливості і… Я вже тиждень приходжу. Стовбичу під вікнами. Вивчив твій розпорядок дня, коли ти йдеш на роботу, коли повертаєшся, хто тебе підвозить під будинок машиною і якою… Пробач мені, за все пробач. Мені ніхто, крім тебе, не потрібен. Я змінився, я став іншим, і я не можу без тебе. Мені сняться запах твого волосся й ніжний шепіт твоїх долонь. Ти – моє натхнення. Я загину без тебе. Помру.

Ти говориш – говориш – говориш. Фальшивиш. Забагато пафосу, любий. Я кладу телефон на стіл, не відключаю. Це надовго. Побалакай з моєю кухнею – можливо, їй буде цікаво. Мені – вже ні!

Виходжу в коридор. Беру сумочку. Підфарбовую губи. Із дзеркала на мене дивиться впевнена в собі жінка. «Доведеться знову змінювати номер мобільного та, можливо, і квартиру теж. Але