Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Першою, з ким вона поділилася цією новиною, стала, звісно ж, Злата з майбутнього. Але… замість щирого листа із привітаннями теперішня Злата знайшла в абонентській скриньці коротеньку записку:

Не йди за нього.

Хутко відписала на звороті записки і вкинула до скриньки того ж таки дня:

Але в нас почуття одне до одного! Ми будемо щасливі разом, Левко нізащо мене не скривдить! Чи… скривдить?

Замість розповіді про шлюб із Левком, як того очікувала Злата, майбутня порадила їй звернути увагу на іншого чоловіка. Його звуть Роман, це той психолог, що вів мотиваційну програму, пов’язану з листами у майбутнє, і запрошував Злату на каву для відвертої розмови. Він небайдужий до неї, а ще має власну практику, розумний, харизматичний, досвідчений і… старший за неї на шістнадцять років. Він зможе подбати про Злату, не те що її одноліток Левко – ще зовсім хлопчисько, куди йому до шлюбу!

Я не кохаю Романа!.. -

заперечила дев’ятнадцятирічна Злата. Це вперше вона наважилася піти наперекір собі майбутній.

Його кохаю я. А ти – це я, ще не забула? Роби, як тобі сказано.

І жодного слова про те, як складеться життя з Левком. Ну хіба так можна? А Злата не готова чинити всупереч своїм почуттям, вона вимагає пояснень. І більше не вірить порожнім запевненням майбутньої, навідріз відмовляється виконувати її вказівки. Їй знову починає видаватися, що немає ніякої двадцятичотирьохрічної Злати, а все те листування – лише жорстокий жарт якоїсь людини, котра добре вивчила її життя і хоче змінити його на власний розсуд. От тільки хто ця людина? Ясна річ, це Роман, вона пам’ятає ті його багатозначні погляди й запрошення «на каву»!

Ні, це якась шизофренія. З неї досить. Злата припинила листування з фантомом, пристала на пропозицію коханого Левка і почала готуватися до весілля. Вона вибачилася перед батьками, про яких майже забула за час своєї «поштової» залежності, налагодила спілкування з Марійкою і знову зробилася… по-справжньому щасливою.

А майбутня засипала її абонентську скриньку благаннями повернутися, прислухатися до неї, щоб уберегтися від найбільшої помилки у своєму (їхньому одному на двох) житті. Часом Злата читала ті листи, але більше не відповідала на них. Утім, якось таки залишила у скриньці записку:

Якщо так хочеш повернути мене, надішли своє фото і скажи, як складеться моє майбутнє з Левком. Чому я не повинна виходити за нього? Що він зробить?

На кілька днів запала тиша. По тому надійшов короткий сумний лист:

Я не надсилатиму своєї знимки, вона тобі не сподобається. Так само не можу розповісти про долю іншої людини, це заборонено. Просто повір мені і зроби, як прошу. Та навіть якщо я переступлю через усе і скажу тобі про Левка, ти однаково не покинеш його, залишишся з ним до кінця. Тоді й моє життя буде зруйноване. Краще тікай від нього зараз, доки можеш.

Спочатку Злата трохи злякалася, але швидко опанувала себе. О, тепер вона переконана, це справа рук Романа. Чоловіки з такими очима, як у нього, на все здатні, аби досягти тимчасового бажаного, для них люди – що пішаки на шаховій дошці, хіба не так?

Злата й сама від себе не сподівалася, коли приїхала до нього в офіс і кинула усі листи «з майбутнього» в обличчя спантеличеному психоаналітику, влаштувала гучний скандал. То все відбувалося мовби не з нею – вона на когось кричала, а він вислуховував її, навіть визнавав, що вона подобається йому, та свою причетність до дивних листів уперто заперечував. Звісно, дівчина, за якою вона отак спостерігає – ніби збоку, – не вірить жодному слову цього красивого чорнявого чоловіка. Ця дівчина робить не те, чого їй, Златі, хочеться насправді. І вона більше й на крок не наблизиться до пошти, а в переддень свого двадцятиріччя вийде заміж за Левка. Усе за планом?

От тільки того вечора, коли в найдорожчій львівській ресторації «Масони» відбуватиметься її весілля, на дно абонентської скриньки впаде новий лист, у котрому Злата з майбутнього детально опише своє подружнє життя з Левком. Від початку і до кінця. Однак щаслива теперішня Злата не читатиме того листа. Вона надовго забуде про свою абонентську скриньку, орендовану на п’ять років…

У неї – щасливий шлюб. Гарна робота. Львів. І власна квартира неподалік площі Ринок та каплиці Боїмів, де на даху Скорботний Ісус питає перехожих, чи їхнє страждання є більшим, ніж його. Та Злата переконана – це не до неї. Її життя нагадує прекрасний сон. Ось вона починає мріяти про дитину, та, як на лихо, їй ніяк не вдається завагітніти. Умовляє чоловіка звернутися до лікарів, пройти обстеження. Незабаром надходять результати аналізів – зі Златою все гаразд, хоч зараз вагітній та народжуй, а от Левкові… пропонують обстежитися ще раз. Злата якось одразу насторожується. Діагноз лікарів виявляється фатальним: рак, остання стадія, неоперабельна. З того дня їхнє життя стає схожим на пекло. Слова Скорботного Ісуса Злата вже сприймає за знущання. І вона потроху починає ненавидіти Львів – бо це тут сталося. Левкові тут помирати. А їй – жити. Вона не їсть і не спить, доки він догорає свої останні дні, тішить себе думкою – висплюся і поїм нормально згодом, коли чоловік помре; вона вже навіть мріє, аби він швидше помер, бо за які гріхи так мучитися – їм обом… А потім вона буде їсти і спати.

У двадцять один рік Злата стала вдовою. Левко нічого поганого не зробив, він просто помер. Тоді і Львова вона більше не схотіла бачити. Поспіхом зібрала щось із речей, повернулася на село до батьків. Квартиру з меблями і технікою було продано за безцінь. Пішла від Львова, як ідуть від